історії трьох жінок, що втратили чоловіків на війні
(www.radiosvoboda.org)

Запоріжжя – Другий рік у Запоріжжі діє проєкт психологічної підтримки жінок, які втратили коханих на війні, «Коханий, я живу». Його ініціаторкою є дружина загиблого військового з Запоріжжя. І від моменту старту проєкту в його рамках вже відбулись зустрічі чотирьох груп підтримки. Зараз триває набір до п’ятої. Радіо Свобода поспілкувалось з трьома учасницями проєкту, які у різні періоди відвідували групи психологічної підтримки, і записало їхні історії.

Проєкт психологічної підтримки дружин та коханих загиблих бійців діє у Запоріжжі від весни 2023 року року. Ініціаторкою його створення стала дружина загиблого військового Альона Прокопенко. Розрахований він виключно на дружин та коханих загиблих українських бійців.

По підтримку в реалізації свого задуму допомогти іншим Альона Прокопенко звернулась до запорізької активістки і подруги свого загиблого чоловіка Ярини Геращенко. Так і народився волонтерський проєкт «Коханий, я живу!».

Проєкт передбачає групові зустрічі упродовж 8 тижнів, під час яких учасниці працюють з психологинею. Прийти на такі зустрічі можуть жінки, які втратили коханих більш як 4 місяці тому. По завершенню групових занять учасниць і далі супроводжує психологиня проєкту, періодично проводячи групові зустрічі для підтримки.

Світлана. Її чоловік Костянтин служив в Запорізькій окремій бригаді тероборони, до повномасштабного вторгнення мав досвід служби в АТО. Пара прожила 16 років разом, виховувала трьох дітей.

– Ми познайомились з чоловіком ще в далекому 2006 році у спільного знайомого. Трохи поспілкувались, а вже на четверту добу він прийшов до нас додому з зубною щіткою і тапками і сказав: «Я буду з вами жити». А ми жили у гуртожитку в одній кімнаті утрьох – у мене ще було дві дівчинки від першого шлюбу. І ми прожили разом більше 16 років після цих чотирьох днів знайомства.

Який він був? Мабуть, дуже класний, добрий, люблячий, якщо я йому довірилась сама і довірила своїх двох доньок. Ми і працювали, і відпочивали, виховували діток. У нас був період, коли ми і разом працювали: я була у нього начальником, але все йшло добре. Ми майже не сварились.

До війни він працював комірником у фармацевтичній компанії. Йому подобалась робота. Але коли почалась війна, він одразу пішов до військкомату. Бо це був не перший його досвід, він учасник бойових дій: служив у 2014-2015 роках по мобілізації, потім ще півроку за контрактом. Я вже знала, що буде, коли почалася війна.

Знала, що він піде, але я не знала, що так все закінчиться. Його всі вважали «щасливчиком», бо він пройшов багато дуже серйозних випробувань. Мені це хлопці вже зараз розповідають. Всі йому вірили і ніхто й не думав, що він загине.

Костя служив в 110 ТРО (110 окрема Запорізька бригада територіальної оборони – ред.). Був молодшим сержантом, командиром відділення. У нього був позивний «Котя». Костя своїх хлопців називав «котики». Він їм шеврони «бойових котиків» купив і всім роздав. Чоловік казав: «Це мої котики, це мої діти». Казав, як я можу покинути ось цих котиків самих. У нього було таке, знаєте, завищене почуття справедливості. Він завжди відстоював себе, відстоював хлопців, тому вони його за це і поважали.

Загинув чоловік в районі Зеленого Поля. Це кордон Донецької і Запорізької областей. Машина підірвалась на міні. Їх було четверо. Двоє загинули і двох поранило.

Минув майже рік, як чоловіка не стало, і я була в такому стані, коли потрібна була підтримка, бо я сама вже не могла з цим впоратися – до лікарів ходила… Хотілось якихось людей, яким можна про це розповісти, і щоб вони зрозуміли, бо ніхто цього не зрозуміє, поки сам не переживе таке. І мені в Instagram, мабуть, трапилась ця реклама проєкту «Коханий, я живу!». То й подумала – спробую. Заповнила анкету, і мене запросили, то я прийшла.

Мені дуже сподобалось, що там можна було говорити, навіть ридати при всіх – ніхто тебе не засудить за таку поведінку. І десь на третій зустрічі я помітила, що ми вже не плачемо, ми вже можемо розмовляти, можемо посміхатися одна одній. Тож це допомагало не тільки мені, а й іншим.

Я працювала у дитячому садочку на харчоблоці, але на час війни він не працював. Відчувала нереалізованість, а я так не люблю. Натомість люблю, щоб і мені було приємно, й іншим також. Я якось терпіла, трималась, бо треба ж було виходити в люди. Це мені допомогло в дуже тяжкий період – вся увага на роботі.

А потім прийшов момент – і я потрапила ще на один проєкт, і це було ключове, що воно так все зібралось докупи. Думаю, чого я терплю, себе силую, мабуть, я звільнюся – мені треба займатися дитиною насамперед, адже навчання онлайн забирає дуже багато часу. Я зрозуміла, що я можу зараз сину більше вділяти часу.

Дитина – ключове для мене зараз. Бо він у такому віці, йому 10-й рік – складний період. Він виходить з дитинства і потрапляє в бурхливий підлітковий вік. Треба зараз його підтримувати. Окрім школи у нас є ще додаткові заняття. Буду з ним займатися. У мене є ще дорослі діти, є і онук, тож буду з ними проводити час.

Дуже не вистачає нашого коханого чоловіка, тата, дідуся! Він був нашою підтримкою і опорою! Але будемо приймати життя таким, як воно є, та вчитися жити без нього, на жаль! Кохаємо безмежно!

Марія. ЇЇ чоловік Артем служив в ОЗСП «Азов». На фронті від 2014 року. Загинув, прикриваючи відхід своїх бійців під час оборони Маріуполя у квітні 2022 року. Пара прожила разом три роки, планувала розбудовувати своє життя у Запоріжжі, звідки родом Марія.

– Ми познайомились з Артемом у 2019 році. І у нас відразу почався дуже палкий і швидкий розвиток стосунків. Але він жив своєю службою. Воював з 2014 року. Без пауз, без перерв. Як почав, так і продовжував служити.

Служба була на першому місці, тому що він був дійсно дуже патріотично налаштований. Дуже любив свою країну. Казав завжди, що на першому місці в мене Україна, а далі вже ти.

Він був готовий до самопожертви. Дійсно вважав, що Україна має стати сильним гравцем на світовій арені. Артем мав економічну освіту і завжди казав, що у нас є ресурси для того, щоб бути розвинутою економічно і в інших сферах країною.

Від 2019 року наші стосунки одразу стали серйозними. Ми вже були на той момент доволі дорослі. Мені 29 років було, коли ми зустрілись. Ми намагались завести дитину. Це був мій свідомий вибір – я б прожила з ним моє життя, якби не сталось таке горе, ворог не влаштував таку нам пекельну війну.

Артем був зваженою людиною. Він командував на той час вже в Маріуполі ротою піхоти. І вони вели найзапекліші міські бої, але я чомусь на 100% була впевнена, що він повернеться, що він виживе. Він був настільки досвідчений і вмілий воїн. Дійсно воїн. Це в його крові було. Він був дуже розумною та інтелігентною людиною, міг приймати правильні рішення у будь-якій стресовій ситуації.

Спочатку я дуже довго не вірила в те, що він загинув. Я його шукала і через «Червоний хрест», і через всі організації. Я просто не могла повірити, що нема людини, яку я обрала і хотіла прожити разом все життя.

Я просто не могла переступити через це. І десь навіть зараз певною мірою я не можу зробити крок уперед по життю, тому що в мене досі немає сприйняття, що так сталось.

Наші стосунки завжди були палкими і емоційними. По-перше, бо я його завжди чекала, коли він був на службі, а потім повертався. Ми вже жили тут разом в Запоріжжі. Йому сподобалось місто.

Пам’ятаю, як я знайомила його з Запоріжжям, бо він сам родом був з Криму. Але Запоріжжя стало йому як дім, і весь його вільний час від служби ми намагались проводити тут. Звісно, коли були обмеження в часі, то я їздила туди, де він базувався. Але в принципі ми планували будувати життя тут і докладали всіх зусиль для цього, але війна, на жаль, перервала все.

Ще в 22-му році я познайомилась на акції в підтримку полонених з Яриною Геращенко (координаторка проєкту «Коханий, я живу» – ред.), і вона одразу видалась людиною, якій можна довіряти і дуже відповідальною. Ми неодноразово з нею перетинались саме на акціях у підтримку полонених у 22-му році.

І оскільки у 2022 році доля мого Артема ще не була відома, я до останнього сподівалась, що він може бути теж у полоні. І вже коли почали виходити з полону його побратими і його прямий командир, з яким ми були знайомі, я дізналась тоді про загибель Артема.

Це було восени, а проєкт почався навесні. То ж півроку я прожила в такому стані шоку. Стан неусвідомлення. Я зрозуміла, що я просто десь гублюсь, не можу адаптуватись. Я просто втратила себе і не могла знайти свій шлях у житті.

І коли Ярина оголосила, що буде такий проєкт, я б не пішла, якби це був хтось інший, а не вона, тому що це дуже особиста драма в житті людини, яка втратила коханого, і це дуже важко розказувати комусь.

Дуже важливо, що ти почуєш у відповідь, щоб тебе не ранили ще більше. Я дуже поважаю Ярину і її маму (Вікторія Геращенко, психологиня проєкту – ред.), що працює в цій тематиці багато років. Через це я пішла на проєкт саме до них. Я чомусь була на той момент настільки невпевнена в собі, так боялась, що мене взагалі не візьмуть у проєкт. Мені здавалось, що я геть загублена.

Перша наша зустріч на проєкті була дуже важкою. Я навіть не впевнена була, що я буду продовжувати цей процес, бо дійсно було дуже важко. Але десь на четвертій зустрічі наша психологиня знайшла до мене підхід. І я почала розкриватись. В принципі, коли я прийшла на проєкт, то бажання жити майже не було – якесь таке існування і геть загубленість.

Ближче до кінця проєкту у нас була ще практика відпускати свій біль, формулювати свої бажання і мрії на майбутнє – на проєкті нам дали поштовх і пояснили, що ми маємо жити далі. Тому що майже всі дівчата, які були на проєкті, втрачали саме бажання і розуміння, що треба жити. Згодом, після проєкту, я продовжувала працювати з нашою психологинею час від часу, і це дало мені сили і розуміння того, що треба робити щось для жінок.

До війни у мене був багатий життєвий досвід. У юні роки, коли я ще вчилась в інституті, здобувала першу свою освіту, то активно працювала у моделінгу. За кордоном і у нас також були зйомки для журналів, була співпраця з деякими дизайнерами.

Згодом, коли я здобула освіту, мій фах – інженер-будівельник, я мала отримати ще досвід, щоб почати працювати. Тож почала працювати у сімейному бізнесі. У моєї мами був будівельний бізнес. Власне аеропорт (новий термінал Запорізького міжнародного аеропорту– ред.), який ворог знищив – це був проєкт, який розробила моя мама.

Коли почався COVID, такі нестабільні часи, то мої стосунки з Артемом підштовхнули мене до медичних знань. Мені здавалось, що вони стануть в нагоді. З часом я здобула медичну освіту.

У мене були думки після загибелі Артема піти воювати, бути парамедиком, але, напевно, я не відчувала, що здатна це зробити фізично. Навіть не так морально, як фізично. Я розуміла, що навряд чи зможу витягнути з поля бою чоловіка пораненого.

І я дуже довго не могла знайти свій шлях, своє місце. І проєкт психологічної підтримки, в якому я взяла участь, мене скерував на той шлях, що в жінки має бути жіноча енергія, і таким чином я вирішила, що моє –це косметологія. Упродовж року я здобувала знання у цій сфері і практику, а потім відкрила свій невеличкий такий бізнес.

До 22 року мій світ був достатньо легкий, красивий, можна так сказати. Не було в ньому трагедії, журби. І після гибелі Артема я почала себе втрачати як жінку. І сьогодні посил моєї справи – я хочу, щоб краса була доступна кожній жінці. Жінка має залишатись жіночою. І моя місія їй у цьому допомогти. Я збираю у своєму beauty space всі можливі засоби по догляду за обличчям, тілом, також є оздоровчі програми.

Я особисто пройшла цей шлях реабілітації як жінки. У мене не було цього жіночого початку під час переживання горя: я нічого не хотіла. І я розумію, що інші, мабуть, перебувають у такій самій ситуації. Навіть просто дівчата, які чекають своїх чоловіків, які зараз перебувають на позиціях. Це дуже важко. Це емоційна напруга, яку важко виплеснути, якось позбутись. Тому в якийсь момент життя я зрозуміла, що мені хочеться допомагати іншим. Я продовжую допомагати військовим, але також треба звернути увагу на їхню другу половинку.

Жінки, які втратили чоловіків, у яких хтось в полоні, у яких воюють чоловіки, їм дуже морально важко. І ось такі маленькі радощі для себе, я вважаю, дуже важливі. І взагалі в прифронтовому місті будь-яка жінка переживає той чи інший стрес і напруження. Тому моє завдання зберегти той маленький світ, в якому жінка буде жінкою: я намагаюсь, коли вона приходить до мене, зробити ту ауру, той вайб, щоб вона передусім могла стабілізуватись емоційно, ментально, а звідти вже буде бажання до чогось, до краси, до заняття собою.

Все йде зсередини, і моя задача підтримати таких самих людей, як я. Я розумію їх внутрішні переживання, але ми маємо жити. Ми лишились в цьому світі для чогось. Ми маємо тут бути, і маємо бути гідними.

Як мені завжди здавалось, що одна з причин, чому Артем мене любив, я була красива. І ось не варто зовсім геть себе пригнічувати і перетворюватись у якусь субстанцію. Дівчино, в тобі є сила! Можливо, комусь це стане вогником в далечині, до якого хтось потягнеться. І таким чином краса і жіночність, можливо, врятують емоційний стан людини, а відтак і її життя.

Щоб жінка могла підтримати чоловіка, вона має бути в якомусь ресурсі, хоча б мінімальному. Тому, коли я обрала цей шлях розвитку бізнесу, я була сконцентрована на ментальному, емоційному, фізичному стані жінок, які у нас зараз є у прифронтовому місті.

Ольга. Її коханий, Андрій, на початку повномасштабного вторгнення РФ пішов добровольцем на фронт. Пара служила разом в одному з підрозділів ЗСУ.

– Війна познайомила мене з найкращим чоловіком у світі, і війна з ним же розлучила. Андрій Чертов, позивний «Мажор», військовослужбовець 47 ОМБр, служба охорони державної таємниці.

Я теж військова. Добровільно пішла служити у вересні 2022 року, хоча в цивільному житті мала хороше життя, хорошу роботу. Але я вважала, що фізично в ЗСУ принесу більше користі. На службі познайомилась зі своїм коханим. Вже через 2 місяці після знайомства ми почали жити разом.

На той час я вже відчувала, що він саме той єдиний, якого я так довго шукала. Було відчуття, що все життя його знала, просто досі ми не могли зустрітись. Слів не вистачить, щоб розповісти, який він. Сміливий, вірний, відданий, надійний друг, гідний називатись українцем. Мій коханий.

Андрій завжди посміхався. Він завжди мав вихід, навіть, коли здавалось, що його нема. Любив життя так, як не любила його я, і вчив мене любити так само. Як вчив багато чому ще. Він найкращий, він моя підтримка, моя опора, мої крила, моє повітря, з ним я захищена від усього світу. Він обіймав – і весь світ наче зупинявся. У нас стільки планів було, стільки ми всього хотіли. Андрій дуже хотів трьох малюків і у нас вони б були, але ми не встигли.

30 липня 2023 року було пряме влучання двома бомбами в будівлю, де ми були на завданні. І моє серце загинуло під завалами того підвалу. Я також там була, але ми відʼїхали і повернулись через годину, як це сталось.

Я три доби просиділа біля завалів. Благала Бога, щоб врятував його. Просила кожного, хто там був, щоб розкопали його. Я знала точно місце, де він був. Я дивилась в очі рятувальників, які мене слухали, і розуміла, що вони не вірять в те, що там хтось вижив. А я вірила. Я до останнього вірила і звідти не йшла.

Була готова до всього, хай би він був поранений, але живий. Та, на жаль, він загинув. Тоді земля зникла з під ніг, життя втратило сенс. Ми ж повинні були бути разом до останнього подиху. Ми ж так домовлялись.

На другий день після цього я зробила тест на вагітність – дві смужки. Я не встигла йому сказати. А він так хотів дитину. Коханий був би найкращим татом, був би найщасливішим чоловіком на всій планеті і поза її межами. Ми ще три дні мали бути там і тоді повертатись на ротацію. Хотіли відразу по поверненню розписатись і через 2 місяці зробити невелике весілля. Але цього вже не буде.

Андрій завжди мені говорив, що врятує мене, що дістане мене звідусіль в разі чого. І врятував, бо залишив мені найдорожче – свою частинку в нашій Соломії.

Ми коли сюди їхали, я плакала, дуже не хотіла. А він хотів. Хотів звільнити свій дім від окупантів, хотів обійняти бабусю. З цієї причини і потрапив на службу, хоча не мав би служити через вік (на момент повномасштабного вторгнення Андрію було 20) і обмежену придатність. Обходив всі військкомати в місті не по одному колу. Всюди відмовляли. Спочатку знайшов можливість потрапити в добробат навесні 2022 року, а потім вже в ЗСУ.

Андрій народився в селі Бурчак Запорізької області. Захоплювався автомобілями, футболом. Мав багато нагород. Закінчив Михайлівське вище професійне училище. Після закінчення навчання жив у Запоріжжі, їздив на роботу до Польщі.

Він дуже відповідальний, наполегливий, завжди всім допомагав. Його не запитували ніколи, чи він допоможе, його просто просили про допомогу, бо були впевнені, що на нього можна покластись. У нього завжди все вдавалося, за що б він не взявся. Все робив з посмішкою. Напевно, не знайдеться людини, яка памʼятає його злим чи без настрою. Він посміхався, і хотілось це робити з ним разом, бо інакше було неможливо.

Не боявся смерті, а тим більше смерті за нашу країну. Він дуже любив Батьківщину. Мав багато планів та ідей для розвитку своєї справи в сфері сільського господарства і відбудови нашої України після війни.

Ми хотіли перемогти і жити довго і щасливо в нашій мирній та незалежній Україні. Для всіх це велика втрата. Бо саме за такими, як мій коханий – майбутнє України.

Розповідаю це, а наче не зі мною все відбувається. Я досі йому пишу і чекаю, що він ось-ось прийде. І я його міцно обійму, скажу, як сильно сумувала за ним і розповім, як мені було тут важко одній весь цей час. А найголовніше, скажу, що він став татом, що у нас вже є Соломія. Ще скажу, що дуже рада, що він повернувся, що я його дуже сильно люблю. Більше від життя. І буду любити, допоки бʼється моє серце.

Я ще досі хочу до нього: хочеться прийти, лягти на могилу і просто згоріти там, але я знаю, що він мені цього не пробачить, тому що наша Соломія – це найцінніше, що він мені залишив.

Якби у мене було одне бажання, я б загадала одну хвилину того дня. Щоб врятувати. Я б змогла. Якби це було можливо, то світ би перевернула, а змогла б. Але, на жаль…

Я не в змозі повернути час назад, бо давно б це зробила, але ми з Соломією зробимо все можливе і неможливе, щоб памʼять про найважливішого чоловіка нашого життя жила вічно.

Можна все життя прожити, а не відчувати того, що відчували ми. Не зустріти своє кохання. А нам пощастило. Ми назавжди є і будемо одне в одного. Для мене Андрій є. Просто він зараз не з нами. Але ми обов’язково зустрінемось, я дійду до його світу, а він мене там дочекається. Люблю назавжди.

Не пам’ятаю, де саме побачила про проєкт «Коханий, я живу!», але там обов’язковою умовою було 4 місяці після втрати. А в мене не вистачало терміну. Але я знала, що сама не впораюсь. Я шукала відразу місця, де є дівчата такі як я, які розуміють. Бо, як виявляється, суспільство наше не має емпатії. Тому банальні фрази типу «Тримайся», «В тебе є заради кого жити» скоріш не підтримували, а навпаки – відправляли туди, звідки хотілось вибратися на поверхню.

Я заповнила заявку, але не думала, що мене візьмуть. А потім мені перетелефонували. Подзвонила Вікторія, психологиня проєкту, що якраз, коли починатиметься проєкт зможуть мене взяти, бо мені вже підійде дата – 4 місяці.

Я не можу сказати вам прямо, що це якісь ліки чи якась панацея, чи це вилікувало мене. У мене тоді був дуже важкий період. Я не хотіла ні з ким спілкуватися, ані бачити когось. Я навіть мамі не телефонувала додому. А на зустрічі проєкту я ходила з задоволенням. Я знала, що буде неділя, я буду зайнята, я піду до дівчат – в місце, де мене розуміють, де я можу говорити, а вони мене чують, вони розуміють, про що я кажу, чи я буду мовчати – вони теж мене зрозуміють, що я хочу сказати, донести.

З’явилася, мабуть, маленька надія, що я зможу жити після проєкту. Не скажу, що це вилікувало. Ми там займались різними речами, були різні зустрічі, і це все потроху витягувало на поверхню з того дна, де я була. Я дуже вдячна Вікторії і Ярині за організацію і всім людям, які дотичні до цього проєкту, за те, що вони є, за їхню підтримку, тому що насправді є дуже мало людей, які здатні співпереживати з тобою.

Хтось хоче спілкування, хтось ні. Я спочатку не хотіла, але скоріше не хотіла через те, що не хотілось зі своїм оточенням спілкуватись. На жаль, в більшості випадків, для тих, у кого нема рідних у війську, війни немає. Хто що б не казав, але в більшості це так, як би не прикро про це казати. Для цих людей війни нема, і донат раз у три місяці вони вважають нормою. А тут, в проєкті, ці люди розуміють як це, для чого це, вони знають ціну.

Хотілось би, щоб все суспільство змінило своє ставлення. І хотілось би, щоб такого формату проєкти були, бо це справді необхідно. І про них необхідно розповідати, бо насправді дівчата бояться йти. Я багато зустрічала дівчат, які бояться, що це не допоможе, що тільки згають час. Люди не звикли до того, що це дають тобі просто, що за це нічого від тебе не треба. Багато хто запитує, скільки це буде коштувати, скільки я маю витрати. Не вірять наші люди, що це просто так може бути, що люди від щирого серця хочуть допомогти.

Як на мене, такого типу проєкти потрібні. Звісно, хотілось би, щоб втрат не було зовсім або хоча б, щоб вони зменшились. Але, на жаль, вони будуть, бо війна йде і ніхто не знає, коли вона завершиться, ніхто не знає, коли ми перестанемо втрачати. З кожним днем таких сімей стає все більше і більше, які втратили і яким потрібна така підтримка.