(Рубрика «Точка зору»)
Курська операція, попри те, що навколо неї велися й ведуться дискусії щодо її доцільності, безперечно, є успіхом Збройних Сил України – як і в плані воєнному, так і в політичному. Справа не лише в тому, що українські військові зайшли на територію Росії в її визнаних кордонах і зайняли частину Курської області.
Ця операція показала, що розмови російського керівництва про «червоні лінії», можливе застосування ядерної – блеф. З Росією можливо воювати на її території.
Супутні ефекти Курської операції
Але ця операція мала й так би мовити «побічні ефекти». Принаймні повернула в інформаційне поле тему українських етнічних територій, які опинилися в складі Російської Федерації. Виявилося, що жителі Курщини розуміють і навіть розмовляють українською мовою.
Так що Курську операцію можна трактувати і як «повернення Україні українських земель». А таких земель в складі Росії чимало. Це і окремі території сусідніх з Україною областей, Брянської, Воронезької, Білгородської, Ростовської. А далі на південь – Кубань. А є ще українці в Поволжі, Сибірі, на Далекому Сході. Є великі українські діаспори в російських столицях – Москві й Петербурзі. Причому деякі з цих українців, попри тотальну русифікацію, все ж зберігають українську ідентичність.
Ще одним супутнім ефектом Курської операції, геоолітичним, стала актуалізація питання про загарбання Росією деяких територій.
Маються на увазі не лише фактично окуповані нею такі землі, як Придністров’я, Абхазія та Південна Осетія. Це також Курильські острови, на які претендує Японія. Є й чимало інших «проблемних територій» Росії, на які можуть заявити претензії інші держави. Адже якщо Україна порушила здавалося «непорушні» кордони ядерної країни, то чому цього не можуть зробити інші?
Поки ображені Росією держави не заявляють про бажання деокупувати забрані в них території. Хіба що в Молдові лунають слабкі голоси про потребу повернення Придністров’я. Однак урядовці цієї країни мовчать.
Заява президента Тайваню
Однак, схоже, опосередкованою реакцією на Курську операцією стала заява президента Тайваню Лай Цінде. Він дав зрозуміти: якщо претензії комуністичної Китайської Народної Республіки (КНР) на Тайвань стосуються територіальної цілісності, то ця держава також повинна вимагати від Росії повернення «своїх територій»: «Китай також має вимагати від Росії своїх «історичних» земель на Далекому Сході.
Чому б не повернути окуповані РФ землі, підписані за Айгунським договором? Росія зараз перебуває в найслабшому становищі».
Принагідно варто відзначити, що Тайвань є уламком Китайської Республіки – не плутати з Китайською Народною Республікою(КНР). Саме Китайська Республіка, а не КНР аж до 1971 р. мала статус постійного члена Ради Безпеки ООН з правом вето. Чимось ці дві китайські держави нагадують дві Кореї, правда в менш паритетних пропорціях. Одна держава комуністична, друга – демократична.
Обидва Китаї претендують на «китайський спадок» і території один одного. Щоправда, Китайська Республіка тривалий час вважала своїми всі володіння останньої Маньчжурської династії імператорського Китаю. А це більше, ніж сучасна КНР. Принаймні до цих володінь входила нинішня Монгольська республіка й частина нинішньої Росії – республіка Тува, з якої, до речі, походить «великий російський полководець» Сергій Шойгу. Тобто тайванці начебто мають територіальні претензії до Росії.
Звісно, заява Лай Цінде – це своєрідний тролінг «комуністичних товаришів» із КНР. Мовляв, чого ви маєте претензії до нас, ви краще розберіться з Росією. При чому Лай Цінде вказує їм на необхідність забрати не лише Туву, а й китайські землі, анексовані Росією за Айгунським договором 1858 р. А за цим договором і договором Пекінським (1860 р.) до Росії відійшли терени нинішнього Далекого Сходу.
Всім зрозуміло, що комуністичний Китай, який фактично підтримує Росію, зараз не буде заявляти про територіальні претензії до неї. Але тут Лай Цінде, схоже, натякає й на таке: коли ви, «комуністичні товариші», не здатні розібратися з ослабленою Росією й повернути «китайські території», то ви, очевидно, теж не дуже сильні – куди вам претендувати на Тайвань.
А «тайванський аспект» все ж присутній у нинішній російсько-українській війні. Адже сумнівно, що Росія зважилася б на широкомасштабне вторгнення в Україну, якби не отримала певних запевнень у підтримці з боку КНР. Показово, що напередодні цього вторгнення китайські мас-медіа досить негативно представляли Україну, а китайські очільники не збираються осуджувати варварські дії росіян в Україні й називають це «українською кризою».
Якби Україна впала «за три дні», щоб було з Тайванем?
Правда, комуністичний Китай поводить себе обережно. І уважно слідкує за подіями в Україні. Якби Україна впала «за три дні» (а таке планували російські очільники), то чи не ризикнуло б керівництво КНР зробити це саме з Тайванем? Тим пече, що комуністичний Китай неодноразово демонстрував свої агресивні наміри щодо цієї країни. І тепер коли велика ядерна держава порушила світовий порядок, то чому це не зробити іншій ядерній державі, яка є другою економікою світу?
Певно, можемо припустити, що саме стійкість України, уміння її тримати російський удар відвернули вторгнення на Тайвань. А тепер, коли відбулася Курська операція, котра продемонструвала слабкість Росії, президент Тайваню дозволяє собі тролити «товаришів» із КНР, «підштовхуючи» їх на окупацію російських територій.
Але не тролінгом єдиним… Тайванці уважно слідкують за подіями в Україні, а їхні військові вивчають досвід ЗСУ. У нинішніх умовах, де т. з. «українська криза» (як висловлюються «китайські товаришів») призвела до кризи світового порядку, це зовсім не зайве.
Петро Кралюк – голова Вченої ради Національного університету «Острозька академія», професор, заслужений діяч науки і техніки України
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода