«Війна – це наркотик, і звідти так просто не йдуть»
(www.ukrinform.ua)

Війна – це важкий і травматичний досвід, який всі ми проживаємо у різних умовах і обставинах. Але з руйнуваннями і смертями війна приносить і … нові можливості. Саме такі виклики приймають героїні нашої серії матеріалів під рубрикою «Жінка на війні» – про жінок, які змінили і своє життя – життя до війни, і життя під час війни. Їхні історії стануть не лише оповіддю, власне, про війну, про бої, про перемоги і втрати, а ще й – початком освоєння нових професій, доказом реальності нових можливостей для жінок, які дає воєнний час.

Наша перша співрозмовниця – Альона, такмедикиня, інструкторка (+аудіоподкаст із полігону)

«Я НЕ МОБІЛІЗОВАНА. ЦЕ МІЙ УСВІДОМЛЕНИЙ КРОК, АБСОЛЮТНО УСВІДОМЛЕНИЙ, ДУЖЕ УСВІДОМЛЕНИЙ»

Ми зустрічаємось з Альоною на полігоні, де відбувається навчання групи співробітників УДО України (Управління державної охорони України). Саме сюди, у розпал осінньої спеки бабиного літа і після напруженої нічної зміни, приїхали співробітники правоохоронної структури, аби відточити чи сучасними словами «прокачати» навички охорони і тактичної медицини. Так, тактична медицина сьогодні присутня не лише у війську, а й у глибокому тилу, включно зі шкільними коридорами, – адже вміти надати допомогу собі та оточуючим – це навичка виживання для кожного військового і цивільного, хто живе у воюючій країні. 

Альона тисне руку і її постійна усмішка, навіть коли мова йде про важкі теми, не зникає. Проте погляд точно важко назвами грайливим. Прізвища і обличчя співрозмовниці з питань безпеки не називаємо і не публікуємо: «За нами, медиками, полюють», – пояснює. А досвід 10 місяців роботи на передовій – це ще й який привід.

З БРЕЙК-ДАНСУ ДО ТАКТИЧНОГО РЮКЗАКА МЕДИКА

«Я прийшла на війну зі спорту. 15 років танцювала професійно. Спершу закінчила економічний ВУЗ, а потім мама сказала, що якщо я хочу танцювати, то треба йти вчитись. В Інституті фізкультури тоді саме відкрили факультет танців. Мені було 22 роки, коли я знову стала студенткою. Це був брейк-данс, переважно чоловічі танці. А далі дисертація і робота викладачем. Все, як у людей», – Альона усміхається і вмовкає. – Справді, «життя До» було як у всіх, звичайне, що ще про нього розповідати…»

Ми розмовляємо за дерев’яним столом у затінку, де поруч сусідять рюкзаки, броніки, чиїсь каски та окуляри. За огорожею сосни і хвойний запах, мирний і рекреаційний куток. Тут – кущики амброзії та випалена спекою трава. Постійні звуки пострілів, імпровізовані урбаністичні майданчики. Сюди ж підходять і ті, хто чекає на свою чергу, готується чи вже відпрацював свою частину тренінгу, – звичка вітатись із незнайомими тут правило, одразу розумієш, що серед своїх. Альона встигає буквально на автоматі розповідати про себе, тут же комусь допомагає знайти потрібні речі, відповідає на запитання і коментує побутові виклики. Своя.

На моє запитання: «Чому саме медицина?» – пояснює: «Воно само, чесно. Хоча у мене вся сім’я медиків, 4 покоління. Я одна не медик. А потім пішла на курси і виявилось, що в мене є хист. Так і пішло-поїхало».

– Ви, напевно, одна з небагатьох, мені здається, хто так легко приймає адаптацію переходу до військового життя

– Так, я була готова до мілітарі життя. Я не була готова, звичайно, до життя в спальних мішках біля буржуйки. Але всі в однакових обставинах опинилися. Це взагалі добре, що є спальний мішок і є буржуйка, могло б і не бути (сміється). Я, чесно кажучи, з дитинства любила дисципліну, моя сім’я любила дисципліну. І в мене взагалі ніяких адаптацій з цивільного життя на мілітарі, взагалі ніякої.

– Важко говорити, напевно, про те, які у вас були мотиви зробити цей крок?

– Ні, не важко. Не стояти осторонь. Хоч чимось бути корисним. І воно так якось склалося, що один добровольчий підрозділ «підкотився», чи як це можна сказати. Потім другий. 

Я не стояла в чергах, не йшла в ТЦК. Різниця в тому, що я не мобілізована. Це мій усвідомлений крок, абсолютно усвідомлений, дуже усвідомлений.

ДОСВІД, ЯКИЙ РЯТУЄ ЖИТТЯ

10 місяців на передовій, як зізнається героїня, – досвіду і помилок, про які вона не соромиться розповідати тепер, під час навчання. Так, важко і страшно: «Страх завжди буде, він з тобою, і я не знаю тих, хто не боявся б», – зізнається Альона. «Я завжди повторюю, що єдиний, хто може реально завадити вам надати якісно допомогу, це ми самі. Реакції, страх, емпатія – ми самі собі заважаємо, тому що стрес у рятувальника ще більший, ніж у пораненого. Рятувальнику так само страшно, але в нього ще величезна відповідальність за життя людини. Я завжди про це говорю, розповідаю про свій досвід».

Разом з тим, чи не найбільшим викликом стало повернення до відносно цивільного життя. «Мотивував мене один комбриг, він сказав, що інструктором я врятую більше життів, ніж на передовій. Витягти десятьох тут, а інструкторкою ти навчиш десятьох, і вони ще десятьох витягнуть. Але скажу чесно, війна – це наркотик, і звідти так просто не йдуть. Хоч зараз почали давати відпустки, але все одно люди їдуть у відпустки і думають, як повернутися швидше, не вміють переключатися. Це ще один виклик, який нас чекає попереду. Мені теж в перші часи дуже хотілося назад, дуже сильно. Я навіть не думала, що так затягне».

У цей час нова команда готується до завдання. Група спостерігачів одягає темні окуляри та підходить до вказаного командиром місця. Дві групи учасників отримують холості патрони із фарбувальним вмістом (щось схоже на пейнтбольні кульки). Серед обов’язків Альони – відстеження та контроль «поранень» та те, як надаватимуть першу допомогу учасники.  

Позираючи на підготовку, співрозмовниця пояснює, що є кілька рівнів навчання тактичній медицині. Є курс, який можна пройти за 7-8 годин, це практично базовий рівень. На бойового медика навчання триває від 21 дня. 

Альона дотримується американських протоколів: «Всі правила тактичної медицини написані чиєюсь кров’ю. І нічого в цих протоколах, цих рекомендаціях немає просто так, тому що комусь щось захотілося». 

Важливість протоколів підказує і досвід Альони. «Це перша моя була така робота. Почало прилітати. Одного бійця почали шукати, я виглядаю і бачу його, кров хлеще… Я тоді хвать рюкзак і туди. Обстріл не закінчився чи закінчився – незрозуміло. Я ззаду тільки почула: «Ловіть медика». А за мною висунулось чоловік п’ять, щоб мене ловити. І якби, не дай Боже, обстріл не закінчився, це було б сімеро «двохсотих», просто тому, що я рвонула і не почекала 30 секунд. Це дуже важко, звичайно, втримати себе в таких історіях. Коли вже є досвід, ти розумієш сенс протоколів, – що ти, так безрозсудно рятуючи одного, просто вб’єш людей ще більше». 

«У мене під час навчання є категорія історій «не будь як Альона». Я про свої невдачі, помилки говорю. Але, насправді, про це говорять дуже мало. Про бойовий стрес, про реакції. Не можна вкладати хибні розуміння, що все буде легко, робити завищення очікувань. Це не буде легко, навіть турнікет накласти не легко, бо людині елементарно боляче. Скільки проблем навіть з цим одним турнікетом».

Тим часом починається навчання, інструкторка уважно відстежує розвиток подій. Після активної частини надходить час аналізу та обговорень. Альона обходить і уважно розглядає одяг усіх учасників. Здається, цього разу обійшлось без уявних важких поранень, хоча підозри «я таки попав, попав» були, але фарби на одязі супротивника не виявлено, «чисто». То ж всі довкола збуджено обговорюють побачене. 

Серед присутніх у команді жінок небагато. «Ось ця, – вказує зі спини Альона на одну із них, – така вмотивована, сталева, звір. Дуже хочу її до нас у команду». Ми торкаємось і жіночого питання. Тим паче, що тема продовжує залишатися актуальною.

– Як вам взагалі в таких переважно чоловічих колективах перебувати?

– Взагалі легко. У мене в минулому були сучасні танці, і це чоловічі танці здебільшого. Потім ще 8 років у федерації стронгменів працювала. Я завжди в чоловічих колективах і тут абсолютно спокійна. Взагалі ніяких, абсолютно ніколи ніяких деструктивних спорів ніде не було.

– Як би ви ставитись до того, щоб окремо були жіночі і чоловічі підрозділи?

– Жінки хочуть суто побутових зручностей. Не завжди зручно, коли ти одна жінка серед тридцяти чоловіків на КСП (Контрольний спостережний пункт – спеціально обладнане місце для ведення спостереження за діями противника, – ред.) і помитися важко, і до туалету сходити якось теж . Ну, це як ставитись…

– …і як ви ставитесь до цього? 

– Я ставлюсь як до неминучого зла. Так, я чула історії, що дівчата жаліються на ставлення у цьому питанні. Мені ж немає на що скаржитись. Я завжди відчувала і зараз відчуваю тільки повагу, – якщо мені щось треба, то це організують. Якщо мені треба душ, мені його зроблять, де вони дінуться, – Альона здається трохи іронічно усміхається і продовжує.

Мене записали в групу борчинь за права жінок, а я… ніколи, я ж кажу, що з якими б ми підрозділами не працювали, хлопці, командири, ніколи в житті ніяких проявів, ні сексизму, нічого абсолютно ніколи не було в мій бік так точно. Навіть шуточок дебільних ніколи не було. І ставлення як до квіточки теж не було, але оберігали. 

– А зараз? Навчати це ще той виклик. Тут треба завойовувати і довіру, і повагу…

– У мене 12 років педагогічного стажу в університеті зі спортсменами (сміється). Футболісти, борці, всі спортсмени абсолютно різні, я навчилася всім потрібним методикам, тому для мене це не проблема. Кілька разів, коли мене ще не знали, там якось було відчуття і дещо скептичне ставлення. Але після першого заняття воно змінювалося. Якщо я серйозно ставлюся до занять, то і вони починають ставитися серйозно до занять.

– Оскільки вже заговорили про особисте, то я продовжу. Чи відчуваєте зараз втому, про яку всі говорять? Не хочеться кинути все?

– Коли фізично втомлена, «невиспана», то так. Але я чудово розумію, що це психоз через втому. Треба видихнути, поспати, поїсти і далі працювати. Якщо про загальну втому, то вона є в усіх – і на фронті, і в тилу. Чую, що «накидають» на тил, – що гуляють, ще щось. Тил працює. Тил поки що тримає нашу країну. От сміються з цього «економічного фронту», а якби його не було, нам би ні копійки партнери не дали. Навіщо їм країна, яка сама нічого не робить? Якщо ж країна сама щось робить, то давайте допоможемо. У нас люди працюють. А що їм ще робити тут, в тилу?

– До речі, а вам вдається зараз знаходити час на особисте, на відпочинок?

– Так. Це в мене з цивільного життя, – розуміння дедлайнів. Я вмію розділяти роботу і особисте життя. Не можна і не треба віддаватись роботі 24/7, треба вміти планувати свій час. Якщо є якісь завдання, треба дати собі зрозуміти, що ти до 17.30, наприклад, сьогодні маєш це виконати. Я, наприклад, абсолютно спокійно все доробляю і жодного  разу не затримувалась на роботі, навіть коли в мене було багато завдань.

Ми з Альоною встигаємо поговорити на різні теми – від мотивації до воєнних історій. Нас перериває сигнал тривоги, але тут ніде сховатись, тож ми продовжуємо говорити. Більше про життя на полігоні ви зможете почути у подкасті за посиланням тут.

Тим часом нова група, до якої у співрозмовниці буде більше уваги, готується до роботи на полігоні. Ми завершуємо спілкування з Альоною, вона переглядає свіжі фотографії, зроблені в мобілці в темних окулярах (так, це ще той виклик) і раптом каже: «О, в мене лише одна фотографія лишилася з нуля. З котиком. Єдина. Не знаю, як ці блогери на передовій встигають викладати і фоткати стільки, в мене ніколи на це часу не було».

…Звуки нестихаючих пострілів віддаляються разом із редакційною машиною, яка їде у Київ. Вже у місті, де зовсім не пахне ні порохом, ні соснами я прошу Альону месенджером скинути фотографію оту, єдину, з котиком. «Прошу, ось. Заблюрте обличчя, будь ласка, і дякую за комфортну розмову».

Сподіваюсь на час, коли обличчя захисників і захисниць не буде потрібно ховати. Він  має настати…

Ярина Скуратівська, Київ

Фото зроблені авторкою публікації та надані героїнею