(Рубрика «Точка зору»)
Єдина мета російських заяв про переговори – окупувати усе нові й нові території. Мінський протокол не зупинив Росію 10 років тому. З 2014-го до 2022-го Кремль вдавав із себе посередника у «конфлікті на Донбасі» і вимагав від України виконання так званої політичної частини Мінських домовленостей, не виконуючи зі свого боку нічого з того, що могло б привести до припинення бойових дій.
Тепер Путін нагадує про домовленості у Стамбулі, бо досі впевнений, що залякування і шантаж працюють, на Україну можна тиснути і чужими руками, а спецоперації Кремля – ефективні.
10 років тому було підписано Мінський протокол – документ, покликаний припинити вогонь і створити рамку для врегулювання «збройного конфлікту на Донбасі.
Ці угоди, нібито, давали час, щоб знайти спосіб залагодити проблему. Вони стали результатом компромісу.
Перше – думка європейських посередників. Друге – інтенція сторін конфлікту: Російської Федерації, що розпочала агресію проти України у 2014 році з анексії Криму, і України, яка розуміла, що Росія не зупиниться.
Після трагедії Іловайська остаточно стало очевидним: слова «анексія», «окупація», «полон» – це не слова з підручника історії. І жодні узгоджені раніше правила і норми – не працюють.
І Росія не зупинилась…
2015 рік розпочався з Дебальцева і спроби піти на реанімацію Мінського протоколу через «Комплекс заходів», який отримав популярну назву Мінськ-2.
Логіка була тією ж: сторони намагаються виграти час для подальших дій.
Українська сторона наполягала на виконанні, в першу чергу, безпекової компоненти Мінських домовленостей, а РФ весь час говорила, що Україна має виконати політичні пункти: «особливий статус Донбасу» і визнати результати місцевих виборів на підконтрольних російським гібридним силам територіях сходу України.
Здавалося б, логіка була і є очевидною: спочатку мали б йти пункти, що стосуються саме безпекової компоненти домовленостей:
- припинення вогню,
- відведення сил та засобів від визначених ліній,
- контроль України над кордоном,
- виведення іноземних збройних формувань,
- забезпечення верифікації цього процесу з боку сторони-посередника, тобто ОБСЄ
А вже після цього мали б слідувати якісь кроки, що стосуються політичних рішень.
На практиці ж, Росія усі 8 років після Мінських домовленостей (до «визнання», тобто де-факто анексії «ЛДНР») робила все, щоб, по-перше, змусити світову спільноту визнати Росію (яка порушила усі міжнародні угоди, анексувала Крим і спровокувала бойові дії на Донбасі) посередником у Мінському та Нормандському форматах, по-друге – змусити світову спільноту тиснути на Україну щодо виконання політичної частини домовленостей.
Тиск на Україну був процесом та метою, досягти якої Кремль планував постійно звинувачуючи Київ у тому, що той порушує домовленості, відмовляється таким чином від врегулювання конфлікту і «шукає шляхи уникнення незручних, але необхідних компромісів».
Чи був компроміс?
Насправді ж ніякий компроміс не був можливим від самого початку.
У випадку, коли хоча б одна зі сторін не збирається де-факто припиняти вогонь, будуть чисельні порушення, які не дозволять рухатися далі у жодному пункті врегулювання.
У випадку Мінських домовленостей, що так чи інакше вважалися рамкою для врегулювання у попередню фазу війни, тобто 8 років із 2014-го до 2022 року, базова умова – всеосяжне припинення вогню – не просто не була виконана, а порушувалася Росією із особливим цинізмом.
З лютого 2015-го до 24.02.2022 року Спеціальна моніторингова місія ОБСЄ зафіксувала 1,8 млн порушень режиму припинення вогню.
ОБСЄ ніяк не могла вплинути на ситуацію, не могла забезпечити розмежування сторін, бо це неозброєна цивільна місія.
До того ж, у будь-якому випадку, якщо сторона-агресор порушує домовленості, то жодна місія – навіть з підтримки миру, а тим більше, спостережна – не здатна примусити до припинення вогню: в неї елементарно нема відповідних інструментів.
Спроби поставити політичну компоненту перед виконанням вимог безпекової складової домовленостей лише раз за разом доводили Російській Федерації, що подальший тиск на Україну – можливий. Гра у спроби налагодження «прямого діалогу з республіками на сході» доводили Росії, що операції під чужим прапором і прямий тиск під своїм – ефективні.
У 2022 році Росія фактично сама відмовилася від Мінських домовленостях, на яких наполягала попередні 8 років, визнавши «ЛДНР», які не згадувалися у тексті Мінських домовленостей, бо там йшлося лише про окремі райони Донецької та Луганської областей України.
Порушивши угоду, Кремль традиційно звинуватив у цьому Україну і підняв ставки, вдавшись до широкомасштабного вторгнення, сподіваючись в ході «маленької блискавичної війни знести Київський режим».
Стамбул – це той самий Мінськ
Максимально посиливши тиск на Україну, прорвавши кордон від півночі до півдня, завдавши ракетних ударів по містах, Росія знову вдалася до перевіреної схеми маніпулювання, от тільки тепер Мінськ замінили Стамбулом.
І тепер Путін вже говорить про Стамбульські домовленості.
5 вересня 2024 року, у десяту річницю підписання Мінського протоколу на Східному економічному форумі, очільник Кремля заявив, що Росія нібито ніколи не відмовлялася від ведення перемовин із Україною, але не на підставі «якихось ефемерних вимог, а документу, який було майже парафовано у Стамбулі».
Проєкт домовленостей, що обговорювався у Стамбулі в березні 2022-го, по суті був пропозицією української капітуляції – причому з умовою зафіксувати цю українську капітуляцію у майбутньому.
Україна мала погодитися на постійний нейтралітет, постійний без’ядерний статус, заборона присутності іноземних військ та озброєння на території України, заборона на проведення військових навчань без «згоди гарантів» (Великобританії, КНР, РФ, США, Франції, Республіки Білорусь, Туреччини).
Що це, як не повна втрата самостійності, визнання Росії переможницею у війні, і відмова від власної державності?
Вимога відкликання усіх позовів проти РФ у міжнародних інстанціях та вимога узгодити з РФ і іншими «країнами-гарантами» чисельність українських військ та техніки, що може бути на території України в мирний час, дорівнювала б обнуленню усієї попередньої роботи і боротьби за українську державність і означала б зраду пам’яті тих, хто загинув, зупиняючи агресію Росії і плювок в обличчя їхнім рідним.
Тож зараз, чуючи через доступний Російській Федерації спектр каналів та інтонацій наратив про те, що «потрібно було підписувати Стамбул,, то можна було б уникнути даремних жертв», треба чітко розуміти – це те ж саме, що ми чули з 2014 по 2022 рік про «виконання Мінських домовленостей тут і зараз».
Росія завжди відмовляється від своєї частини зобов’язань в усіх угодах, до яких вона когось примушує.
Росія завжди говорить про переговори і перемир’я лише для того, щоб їй було легше окупувати усе нові й нові території.
Росія під керівництвом Путіна робить страшну річ – спростовує концепт правил та зобов’язань як таких.
Єдине правило, дієвість якого Росія демострує світу, заохочуючи інших до агресії, це правило: хто має силу, той робить що хоче.
Сподіваємося, що і Україна, і її європейські та заокеанські союзники, засвоїли урок Мінських угод.
Україна вивчила цей урок дуже дорогою ціною…
Марія Кучеренко – аналітик фонду «Повернись живим»
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода