Журналістка і активістка Олена Пшенічна, яка у 2010 році знімала фільм про Святослава Вакарчука, поділились своїми спогадами про знайомство з “Океаном Ельзи”.
У своєму Facebook вона написала, що вперше почула групу у 14 років:
“1998 рік. Мені 14. Я дивлюся «Територію А». І одного дня з холодильника вилазить незнайомий чувак, який співає «Там, де нас нема». Хм, не гірший ніж Ділан з “Беверлі Хілз”, думаю я. Потім вирву з «Музичного тижня» їхній постер, вирву не дуже акуратно, на сорочці Гудімова залишиться дірка. Так з нею він і буде висіти роками на стіні“.
Читайте також: Радник Умєрова виявився палким фанатом Вакарчука
Також вона описала і наступні “етапи” життя з музикою ОЕ:
“2001 рік. Мені 16. У мене нещасна (а яка ж іще) любов. Я ще та драма-квін. Переписую на двокасетному мафоні з однієї касети на іншу «Відпусти». Одну пісню усю касету. Потім слухаю годину й страждаю. Кажу ж, драма-квін.
2002 рік. Мені 17. Ми живемо з дівчатами в гуртожитку на Єреванській. На стіні висить постер з альбому «Суперсиметрія». Ми на всю кімнату горлаємо «Кішку». І танцюємо, ясна річ.
2003 рік. Мені 18. Я працюю на музичному каналі і вперше йду на сольник океанів в Палац спорту. Далі я не пропущу жодного сольника. Ні в Палаці, ні на стадіоні.
2004 рік. Мені 19. У мене мокрі ноги й гаряче серце. Вся куртка обліплена помаранчевими стрічками. Я стрибаю в унісон з усіма людьми на майдані. Славко в помаранчевому шарфі на сцені. Він співає «Майже весна».
2005 рік. Мені 20. Marta Sereda подарувала мені на день народження рибок. Рибки здохли, бо я поставила їх на телевізор. Я хочу подарувати їй на день народження щось, що житиме вічно, і від чого Мартуся дуже зрадіє. Вона любить Вакарчука. Я прошу прес-службу допомогти і дарую Мартусі листівку від Славіка. Потім ми завжди їздимо на її синьому кольті і співаємо пісню «Друг» на світлофорах.
2007 рік. Мені 22. Я ношу на руках семимісячну Христю. Вона верещить і не хоче спати. У мене болять руки. Я ношу її і співаю, що не здамся без бою. Не помогло.
2010 рік. Мені 25. Я знімаю фільм про Славка. Сиджу у Львові в «Амадеусі», навпроти сидять Славкові батьки. Такі красиві й шляхетні. І так ніжно говорять про сина. Потім ми довго гуляємо місцями його дитинства. Здається, Зелена.
2013 рік. Мені 28. Я одна з мільйона вогників на Євромайдані, хто співає в унісон на тому легендарному концерті Океанів у грудні. Нам холодно і гаряче водночас. Такий кайф.
2022 рік. 22 лютого. Наступного дня мені 37. Через два дні почнеться повномасштабна війна. Небо вже лежить на головах і тисне тривогою. Славко співає на мосту. Співає, що все буде добре. Ми вже знаємо, що добре не буде, але нам так треба той його спів.
2022 рік. Березень. Мені 37. Ми в евакуації в Ужгороді. Я шукаю в своїй голові опори, за які можна бодай якось триматися. Чомусь уявляю, як війна закінчиться, і я прийду на концерт Океану Ельзи і буду співати «Еверест». Ця думка мене тримає і гріє.
2024 рік. Мені 39. Я стою в Палаці спорту. Четвертий концерт. Повна зала. Поряд танцює моя Христя. Їй 18. Як колись на першому сольнику мені. Вона знає тексти всіх пісень. Океан Ельзи – її улюблена група. Так важко описати ці відчуття. Сьогодні я гостро відчула радість. Відчула себе живою. Таке втрачене за останні кілька років відчуття. Історія довжиною в 26 років“.
Пшенична також поділилась фото з концерту у Палаці спорту.