Виконання конституційного обов’язку. Тест на громадянську солідарність. Готовність жертвувати особистим заради спільного.
Все це сказано про мобілізацію, яка в 2024 році стала справжнім головним болем і для українського керівництва, і для українського суспільства. Всім нам відомо про нестачу особового складу на фронті, про рейди ТЦК в тилових містах, про мусування цієї теми російською пропагандою. І водночас ми знаємо, що в країні діє ціла нелегальна індустрія ухилення від мобілізації, яка приносить комусь нечувані прибутки.
Однією з головних тем для новин жовтня стали результати обшуків у керівниці Хмельницького обласного центру МСЕК Тетяни Крупи. У скандальної чиновниці виявили майже шість мільйонів доларів у різних валютах. І навряд чи хтось сумнівається, що частину цих грошей було зароблено після 24.02.2022 на фіктивних діагнозах для військовозобов’язаних чоловіків-ухилянтів.
Реклама:
Цей та інші подібні випадки підштовхують нас до думки, що Україна справляється з тестом на солідарність не найкращим чином.
І все ж таки було би помилкою займатися безплідним самобичуванням і приписувати сучасним українцям якусь особливу несвідомість і безпрецедентний егоїзм. Історія знає безліч прикладів, коли громадяни вкрай неохоче жертвували особистим заради спільного, а державні закони входили у протиріччя з непереборними людськими слабкостями.
Причому не всі подібні випадки обов’язково пов’язані з війною та мобілізацією. Достатньо згадати один загальновідомий кейс із американського минулого.
17 січня 1920 року набула чинності Вісімнадцята поправка до Конституції США. В американських громадян з’явився новий конституційний обов’язок: не виробляти, не транспортувати та не продавати спиртні напої. Теоретично National Prohibition Act мав перетворити американців на націю непитущих і покласти край алкоголізму. Але на практиці вийшло інакше.
Реклама:
У країні виник величезний нелегальний ринок алкоголю. Попит народжував відповідну пропозицію.
В одному лише Нью-Йорку налічувалося від 30 до 100 тисяч так званих “спікізі” – підпільних питних закладів, які діяли під опікою гангстерів і корумпованих поліцейських.
Видання “The Washington Post” стверджувало, що 80% конгресменів і сенаторів продовжують регулярно вживати алкогольні напої. Кордон територіальних вод США називали “лінією рому”: саме там незліченні дрібні судна приймали контрабандний алкоголь із великих транспортів. Хіміки, найняті бутлегерами, очищали технічний спирт від отруйних домішок, які додавали туди за розпорядженням влади. Як і в сьогоднішній Україні, цілі статки заробляли на ухиленні від нового конституційного обов’язку.
Зрозуміло, в 1920-х Америці не загрожували завоювання та втрата суверенітету – йшлося лише про здоров’я нації. Але й ризикувати життям від тодішніх громадян США ніхто не вимагав: заради загального блага від них потрібно було пожертвувати одним-єдиним шкідливим задоволенням, зберігши всі інші життєві радощі. Проте для мільйонів американців навіть така скромна жертва виявилася неприйнятною.
Тим часом дослідження ВООЗ, проведене в сучасній Україні, показало, що в 2023 році 22,6% наших співвітчизників не вживали алкоголю. А з тих, хто вживав спиртне, лише половина були активними споживачами, які випивали раз на місяць чи частіше. Очевидно, для кожного четвертого чи навіть для кожного третього українця дотримання Вісімнадцятої поправки до Конституції США не стало б серйозною проблемою. Як для сотень тисяч наших співгромадян не стало проблемою надягти піксель і стати на захист країни від російської агресії.
Реклама:
Але в тому то й річ, що за своєю природою люди – істоти абсолютно різні. І вони ніколи не стануть однаковими: навіть якщо ця однаковість зафіксована в Конституції як громадянський обов’язок.
Відповідальному українцю, який захищає свою країну зі зброєю в руках, здається, що будь-який військовозобов’язаний чоловік може наслідувати його приклад, переступивши через власний страх та егоїзм. Але якщо ви свідомо не вживаєте алкогольних напоїв або не курите, вам теж здається, що будь-яка людина може відмовитися від отруєння власного організму етиловим спиртом або нікотином. На жаль, на практиці виходить інакше.
Ми можемо скільки завгодно обговорювати корупцію в ТЦК, нелегальні схеми втечі за кордон, скарги на вуличну “бусифікацію” чи численні випадки СЗЧ серед невмотивованих новобранців. Але всі перелічені проблеми є наслідками, які впираються в одну й ту саму причину.
Конституційна норма про обов’язок захищати Україну – яка до 2014 року існувала винятково в теорії, а до 2022 року застосовувалася дуже обмежено – розходиться з реальними переконаннями та настроями багатьох українських обивателів. І в найближчій перспективі усунути цю першопричину не вийде.
А тому варто подивитися правді у вічі та зробити кілька очевидних висновків.
Перше. Мобілізація в Україні могла бути більш успішною, ніж зараз, проте вона в жодному разі не стала би повністю успішною. Межа ефективності є і у пряника, і в батога. Хай би як грамотно використовували заохочення та примус, частина військовозобов’язаних українців все одно не стане воювати за жодних умов. І це будуть далеко не поодинокі випадки: у вітчизняних в’язницях просто забракне місця для всіх цих людей.
Друге. Нелегальний ринок послуг із ухилення від мобілізації не вдасться знищити, допоки в Україні тривають війна та мобілізація. Поки є масовий попит, буде й пропозиція. Посилюючи контроль, реально домогтися лише збільшення витрат і ризиків – і, відповідно, підвищення розцінок на нелегальному ринку. Також можна очікувати, що в міру закручування гайок корупційні потоки поступово зосереджуватимуться в руках впливових силовиків.
Реклама:
Зрештою, третє та головне. Загальна кількість військовозобов’язаних громадян – це абстрактна цифра, яка мало що означає на ділі. Відштовхуватися від неї під час планування українських військових перспектив безглуздо.
Фактично країна може розраховувати лише на тих, хто справді готовий та здатний її захищати. А цю найкращу частину військовозобов’язаних можна виявити тільки шляхом проб і помилок. Перевіряти різні підходи на практиці – і спостерігати, що з цього вийде.
Скільки добровольців прийшло до рекрутингових центрів; який приплив людей забезпечило зниження мобілізаційного віку; який відсоток чоловіків оновив свої дані після ухвалення нового закону про мобілізацію; хто з примусово мобілізованих не пішов у СЗЧ за першої можливості etc. При цьому потрібно бути готовими до того, що в кожному випадку результат суттєво розійдеться з початковими очікуваннями.
Але, звісно, комусь зручніше вірити, що будь-яку соціальну проблему можна успішно вирішити репресивними методами. І що в 1920-х американці стали б нацією непитущих, якби федеральний уряд жорсткіше боровся з бутлегерством.
Михайло Дубинянський