Антивоєнну акцію російської опозиції у вигнанні, що відбулася напередодні в Берліні, жорстко розкритикували представники української влади й суспільства. Коли критикують антивоєнні акції, це викликає подив. Хто б і де б не проводив марші, мітинги чи пікети з вимогами припинити військову агресію, це завжди йде на користь справі миру. Шукати ворогів серед друзів і співчуваючих – заняття для людей недалеких і зашорених. Або прихованих пособників агресора.
Звичайно, в умовах загарбницької війни путінської Росії проти суверенної України почуття багатьох українських громадян цілком зрозумілі. Але ніяка ненависть не повинна і не може затулити розсудливість, якщо вона є. Така особливість розсудливості: вона діє в будь-який час і в будь-якій ситуації.
Проблема полягає в тому, що деякі люди мають розум, але не мають розсудливості. Подібний механізм, здається, діє в голові Зеленського, який став президентом за допомогою олігархічних грошей.
Наприклад, відомий його заклик не пускати росіян до західних країн вказує на наявність у нього розуму (зумів сприйняти відповідну інформацію), але ставить під сумнів наявність у нього розсудливості (не зміг критично осмислити отриману інформацію).
***
Для довідки. Головна відмінність розуму від розсудливості полягає у функції першого приймати інформацію, а другого – міркувати на цю тему. Розум належить до духовної матерії, розсудливість визначається здатністю раціонально мислити.
***
Створення складнощів для втечі з країни росіян, не згодних із політикою Путіна, – це негласна допомога агресору. Адже що більше росіян не зможе переміститися на Захід, то більше в диктатора залишиться платників податків, кваліфікованих фахівців і «гарматного м’яса».
Українці нерідко звинувачують росіян у надмірній терплячості до витівок Путіна і Ко. Але з таким самим успіхом можна звинувачувати українців у надмірній терплячості до корупції, якою просяк весь державний механізм. Однак важливо враховувати, що громадянська відповідальність має межі, особливо в умовах незбалансованих державних систем.
У Росії дисбаланс держсистеми формувався не одне десятиліття за мовчазної згоди Заходу. До речі, українці теж неабияк допомагали путінському режиму зміцнюватися, забезпечуючи йому можливість продавати вуглеводні на зовнішніх ринках й отримувати таким чином величезні гроші для майбутніх воєн.
В Україні дисбаланс держсистеми існує багато в чому як радянська спадщина. За часів СРСР державні структури використовувалися для особистого збагачення еліт, що створило сприятливий ґрунт для корупції. Український президент Кучма не тільки не зруйнував цієї практики, а й фундаментально зміцнив. А всі наступні президенти тільки дбали про збереження статус-кво. Зеленський – не виняток.
Тому українському суспільству теж не варто ставити в докір, що воно не може викорінити корупцію. Бо в цій молодій і перспективній країні, попри наявність більшої, ніж у чекістській Росії, політичної свободи, відсутня інфраструктура для масштабних реформ. Подолання корупції потребує не лише волі громадян, а й наявності незалежних судів, прозорої системи управління й суворих заходів відповідальності. Ці елементи поки що є (багато в чому навмисно) слабким місцем української державності.
Дуже багато факторів свідчить про те, що і російському, і українському суспільству навряд чи вдасться самотужки змінити статус-кво найближчими роками. Світова спільнота може зіграти значно більшу роль, ніж зараз, у підтримці антикорупційних реформ в Україні й ослабленні нелюдського режиму в Росії. Але для цього її дії мають стати більш послідовними.
У випадку з Україною ключовими інструментами Заходу в цьому напрямку стали фінансова допомога й технічна підтримка. Однак санкції проти української корумпованої еліти не запроваджуються, а чинному президентові пробачають те, за що в будь-якій цивілізованій країні він би миттю вилетів із великої політики.
Такі «послаблення» пов’язані з війною? Але, вибачте, корупція не наближає мир, а віддаляє його. Сьогодні в Заходу є важіль, щоб змусити українську владу проводити реальні реформи – фінансова залежність країни від зовнішніх донорів. Якщо Захід не використає цього важеля, то це буде такою ж помилкою, яку він зробив у 1990-х роках щодо Росії: допомагав грошима, а імітацію реформ «не помічав». Що з цього вийшло, всі знають.
У випадку з Росією Захід теж діє не зовсім раціонально. Західні санкції послабили російську економіку, але поки що не змогли підірвати авторитарний режим. Як вважає історик і політолог Тімоті Снайдер, санкції будуть ефективними лише тоді, коли вони будуть спрямовані не тільки на еліти, а й на створення альтернативних джерел інформації для громадян. А цього не спостерігається.
Замість висновку
Україна і Росія – приклади того, як перекошені державні механізми можуть стримувати розвиток суспільства. Однак у цих країнах видно і зачатки змін: порівняно висока громадянська активність в Україні та приховане невдоволення режимом у Росії, акції протесту опозиції, нехай навіть і видавленої з країни.
Я повністю згоден, що після злочинів Путіна і Ко українці й росіяни вже НІКОЛИ не будуть братами. Ну, може, років через сто.
Але це не означає, що вороги Путіна мають ставати ворогами українців. Мій здоровий глузд підказує, що все-таки має бути так: ворог мого ворога – мій друг.
Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та
натисніть
Ctrl+Enter