Відважного десантника змогли поховати тільки через рік після його зникнення
Повернути тіло загиблого Олександра Мирзи допомогли пошуковці групи «Плацдарм». Їхній керівник повідомив рідним, що українських військових стратили росіяни.
Олександр народився 23 січня 1971 року в селі Ігнацей (нині – Республіка Молдова). Коли хлопчику було три роки, родина переїхала в Україну, оселилася на Миколаївщині у селі Майорівка Баштанського району. Тут юнак закінчив школу, багато й наполегливо працював, знайшов своє кохання і створив сім’ю. Разом із дружиною Ларисою виховали двох доньок.
Чоловік дуже любив рибалити та ремонтувати автомобілі. У 2015-2016 роках брав участь в АТО – воював на Донецькому напрямку.
Після демобілізації займався громадською діяльністю, був депутатом Баратівської сільської ради, активним учасником ГО “Єдина родина Новобузького району”.
«Олександр був як промінчик надії, завжди демонстрував позитив. Часи були нелегкі. Поранені, контужені хлопці поверталися з війни, а Сашко вмів кожного підбадьорити, розповідав анекдоти. Був завжди активний, підтримував бойових товаришів, дбав про патріотичне виховання молодого покоління», – йдеться на сторінці організації у Фейсбуці.
Його молодша донька Олександра, наслідуючи батька, теж обрала військову службу, на якій перебуває і досі. У розмові з кореспондентом Укрінформу вона зазначила, що тато був відважним воїном, людиною слова, міцним та незламним.
– При цьому він залишався дуже добрим, завжди підставляв плече у разі необхідності, ніколи нікому не відмовляв у допомозі. Нас у родині було двоє. Після татової служби в АТО я теж пішла навчатись на військову. Старша сестра зараз проживає за кордоном, – каже Олександра.
За її словами, перед повномасштабним вторгненням РФ батько працював за кордоном і повернувся додому незадовго до 24 лютого 2022 року.
– Я на той час перебувала на службі у Хмельницькій області. Для мене цей ранок був страшний… Я зателефонувала додому – мама взяла слухавку і сказала, що тата немає, бо він проходить медогляд. 23 лютого йому прийшла повістка, тож зранку 24-го він разом із побратимами по АТО вже був у військкоматі.
Олександр проходив службу в 79-й окремій десантно-штурмовій бригаді, був молодшим сержантом протитанкового взводу роти вогневої підтримки першого десантно-штурмового батальйону.
– Спочатку, близько місяця, брав участь в обороні міста Миколаєва. Далі його підрозділ перекинули на Лиманський напрямок Донецької області. Буквально через день після їхнього від’їзду в казарму миколаївських десантників, де він перебував, влучила російська ракета, – пригадує ті трагічні події дівчина.
Олександр опинився на дуже складній на той час ділянці фронту – біля населеного пункту Ямпіль, який згодом окупували росіяни.
– Там було пекло. Коли тато телефонував, то розповідав мало. Але при цьому не стримував сліз – дуже важко переживав втрату побратимів. У якийсь момент у них закінчилася їжа і вода, пили з калюж… Він також казав, що їм видали протигази, адже позиції їхнього підрозділу ворог закидав фосфорними боєприпасами. Чути таку розповідь від рідної людини було нестерпно. І ще більший розпач охоплював від усвідомлення, що нічим не можеш допомогти, – сумує донька.
Згодом із Олександром пропав зв’язок. З 25 квітня 2022 року він вважався зниклим безвісти. Чоловіка шукали майже рік.
– Тіло тата виявила пошукова група «Плацдарм» Олексія Юкова. Ми надали геолокацію, за якою Олексій почав працювати зі своєю командою. 2 січня 2023 року мені зателефонували і повідомили страшну новину. Не хотілося вірити, але експертиза ДНК підтвердила, що це був він. Зі слів Олексія, мого тата та ще п’ятьох його побратимів розстріляли. Поховати його ми змогли лише 15 березня 2023 року. У памʼяті назавжди закарбувалися батькові слова: «Я люблю вас, мої дівчатка…», – не стримує емоцій донька.
Олександр Мирза нагороджений відзнакою учасника АТО, а також орденом “За мужність” III ступеню (посмертно).
Рідні створили петицію про присвоєння йому почесного звання Героя України. Вона вже набрали понад 25,5 тис. голосів і нині перебуває на розгляді у Президента України.
Вічна шана Герою!
Фото з архіву Олександри Мірошніченко та відкритих джерел