В одній з них навіть немає слів
Радянська влада, як зараз її наступниця, Росія, боялася та ненавиділа все українське. Це стосувалося навіть музики — деякі українські твори були в СРСР під суворою забороною.
Про те, які українські композиції настільки лякали радянську владу, що опинилися в “чорному списку”, розповіло “Суспільне Культура”. Йдеться про три твори.
“Запорозький марш”
Музичний твір приписують сліпому бандуристу Євгену Адамцевичу, проте насправді це автентичний козацький марш, створений у XVII столітті. Тому бандурист завжди сердився, коли його називали батьком “Запорозького маршу”.
Хоча в ньому навіть немає слів, які могли б бути ідеологічно чужими СРСР, “Запорозький марш” було заборонили як такий, що не викликає радянських патріотичних почуттів.
Кобзарі передавали цю мелодію з покоління в покоління, саме так вона дійшла до Адамцевича – одного з небагатьох, хто вижив під час знищення кобзарства у 1930-х. У 1969 році він виконав “Запорозький марш” у Київській опері.
Партитуру легендарного твору створив Віктор Гуцал, керівник Оркестру народних інструментів України, який особисто бачив виступ Адамцевича. За словами Гуцала, марш мав надзвичайну надихаючу силу.
До 1974 року марш тріумфально звучав на всіх концертах оркестру, включно з виступом у московському Большому театрі. Проте після того, як партійні функціонери помітили особливе піднесення публіки, твір заборонили, запис знищили, а Гуцала змусили покинути посаду. Згодом він очолив Оркестр народних інструментів Українського радіо, де продовжив свою творчу діяльність.
“Чуєш, брате мій”
Легендарна стрілецька пісня-реквієм “Чуєш, брате мій” народилась у 1910 році завдяки творчості братів Лепких. Богдан створив проникливі слова, а його брат Лев, січовий стрілець, поклав їх на музику.
Попри народну популярність, пісня опинилася під забороною в радянські часи. Відомі композитори Кирило Стеценко та Олександр Кошиць, які створили хорові аранжування твору, навіть були оголошені ворогами режиму. Виконання цієї пісні могло призвести до потрапляння до “чорного списку”, що відчув на собі Академічний народний хор під керівництвом Григорія Верьовки.
Особливо драматичний момент стався під час гастролей хору в Мюнхені, коли стало відомо про вбивство радянськими спецслужбами Степана Бандери. Верьовка, побачивши в залі людей, які щойно повернулися з похорону, сміливо виконав “Чуєш, брате мій”. Наступного дня радянське посольство видало категоричну заборону на виконання цієї пісні.
Гімн України
Історія українського гімну розпочалась із переслідувань: у 1862 році автора тексту Павла Чубинського заслали до Архангельської губернії за його “шкідливий вплив” на народ. Проте вірш знайшов відгук серед галицької інтелігенції, і композитор Михайло Вербицький, відомий гітарист, створив до нього музику.
Перше виконання відбулося в Перемишлі 1865 року на вечорі пам’яті Шевченка. Цікаво, що спочатку твір був написаний як “Балада для голосу та гітари”. Заборонений у царській Росії, він набув популярності після революції 1917 року і став гімном УНР. За радянських часів його замінили на “Живи, Україно, прекрасна і сильна” — провладну версію про “братні народи” та партію.
24 вересня 1989 року відбулася знакова подія в історії українського гімну — його виконання на фестивалі “Червона Рута”. Ініціатором став співак Василь Жданкін, до якого приєдналися Віктор Морозов та Едуард Драч. Виконання “Ще не вмерла Україна” викликало потужний емоційний відгук — присутні почали вигукувати “Волю!”.
Представники КДБ, передбачаючи можливість виконання гимну під час закриття фестивалю, наказали технічному персоналу вимкнути звукове обладнання. Після виступу Жданкіна на сцену вийшов дитячий танцювальний колектив, який змушений був виступати без музичного супроводу.
Це виконання стало першим масовим публічним звучанням українського гімну в радянські часи, об’єднавши тисячі голосів. Мелодія, створена церковним композитором Михайлом Вербицьким, має виразне літургійне звучання, що особливо відчутно в перших акордах. Ця особливість надає гімну особливої урочистості, що яскраво проявилося під час подій Революції Гідності і зберігає своє сакральне значення до сьогодні.
Раніше “Телеграф” розповідав, які шість видатних українських фільмів було суворо заборонено у СРСР. Деякі з них глядачі побачили лише через десятиріччя.