5 грудня у світі, зокрема і в Україні, відзначають Міжнародний день волонтера.
Українські волонтери під час війни безоплатно працюють там, де потрібна їхня допомога: підтримують армію та цивільних, збирають гроші на дрони та РЕБи, доправляють гуманітарну допомогу й медикаменти, евакуюють людей з «гарячих» точок, створюють шелтери для переселенців тощо. Вони вкладають у допомогу іншим левову частку свого часу й прибутків, не бояться обстрілів і психологічного вигоряння, не чекають ані нагород, ані похвал – роблять своє іноді, попри відсутність підтримки зі сторони оточення.
Одна із тисяч таких – дніпрянка Ірина Ванжа, яка присвятила волонтерству більш як десять років свого життя, втратила бізнес і коло спілкування, але, каже, зате не втратила себе. Зараз, як і на початку свого волонтерства, вона допомагає пораненим бійцям у лікарні. Напередодні Міжнародного дня волонтерів Ірина поділилася своєю історією з Радіо Свобода.
До початку буремних подій Майдану і бойових дій 2014 року, каже Ірина Ванжа, вона була далека від громадського активізму. Випускниця Дніпровського національного університету за спеціальністю «археологія» зовсім трохи пропрацювала за фахом і пішла в бізнес. Мала у власності дорогий ресторан у центрі міста. Говорить: справа захоплювала й давала прибуток.
«У мене трапилося якесь «вкл.»
Все змінилося влітку 2014-го. Першою подією, яка сколихнула свідомість, згадує жінка, було збиття озброєними бойовиками в Луганському аеропорту українського літака Іл-76. Тоді загинули 49 військових ЗСУ, серед них – багато дніпрян.
Пішла й понесла перші кошти. Дві тисячі гривень, як пам’ятаю. І я не відчула, що я зробила щось корисне
«Не знаю, але тоді в мене трапилося якесь «вкл.» (скорочення від слова «включити» – ред.). Я така сіла: не розумію, що мені робити. Прийшло усвідомлення: що ж це я насолоджуюся життям, літо, море, коли гинуть люди? Я була в розпачі. Питала в одних – що треба? Питала в іншому місті – чим можу допомогти? А потім побачила пост – люди збирали гроші й речі для лікарні Мечникова. Пішла й понесла перші кошти. Дві тисячі гривень, як пам’ятаю. А це були вже перші числа вересня, хлопців якраз везли з Іловайського котла, творився Армагеддон. І я не відчула, що я зробила щось корисне. Полегшення не було», – згадує вона.
Щовечора заходила додому й казала собі: все, не можу, немає сил
Тоді Ірина долучилася до штабу допомоги пораненим у лікарні. Провідувала військових у палатах, відвозила на вокзал, допомагала родичам шукати зниклих безвісти бійців. Через Ірину та її команду пройшли тонни ліків та іншої гуманітарки, яку приносили дніпряни та надсилали небайдужі люди з усієї України та з-за кордону.
«У той період о дев’ятій ранку я була тут і приблизно о десятій вечора я була вдома. Щовечора заходила додому й казала собі: все, не можу, немає сил. Стою довго під душем, а на ранок знову йду», – ділиться жінка.
2015 року потік гуманітарної допомоги спав, на фронті спостерігалося відносне затишшя, але Ірина, каже, не полишала своєї допомоги в лікарні: провідувала поранених, збирала ліки та одяг. Також вона купувала речі для добробатів, їздила в тодішню зону АТО.
Початок великої війни і нова хвиля волонтерства
Початок повномасштабного вторгнення Росії війни застав волонтерку вдома, у Дніпрі. Пригадує: зателефонувала донька, сказала: «Війна!» Жінка вийшла надвір із собакою й почула вибухи.
«24 лютого ми вже були в лікарні. Приймали купу гуманітарки, люди несли коробками – ліки, постіль, одяг, їжу, пелюшки, памперси.
Зараз Ірина зосередилася на допомозі пораненим на фронті військовим: зустрічає тих, які прибувають до лікарні, допомагає з одягом та ліками, навідує в реанімації та в палатах.
«Держава на 11-му році війни справді багато яких потреб покриває, але поранення різні, інфекції після поранень – різні, а потрібно буває «сьогодні на сьогодні» – антибіотик, якийсь специфічний препарат. Найчастіше купуємо за свої гроші або за гроші знайомих. Пишемо у волонтерські чати, спільноти, обмінюємося ліками й речами. Буває – робимо борги в аптеках, а потім гасимо своїми грішми.
Також волонтерка дістає речі й медичні препарати для поранених через обстріли цивільних з прифронтових регіонів. Окрім того, каже Ірина, з гуманітаркою вона відвідує прифронтові райони півдня та сходу. Зокрема, зараз готується до поїздки на деокуповану Херсонщину: везе «миколайчики» дітям.
Мотивація і втрати
За десять років у волонтерстві, ділиться Ірина, пережито чимало: вона втратила бізнес, бо не мала часу й коштів на те, аби ним займатися, а також втратила колишнє коло спілкування, в якому не зустріла розуміння.
Я не пошкодувала ні на секунду. Я вірна собі
Але не жалкує. Говорить: зате не зрадила саму себе.
«Я не пошкодувала ні на секунду. Я вірна собі. Пишаюся, що моя донька займається тим самим. Вона зі мною у волонтерстві з самого початку, з 2014-го», – каже вона.
Залишатися добровільною помічницею поранених та цивільних, говорить, її спонукають патріотичні почуття. А ще, не приховує Ірина, – втрата близької людини. Цими днями поховали нареченого її доньки – захисника Маріуполя, який загинув 2022-го.
«Він був «азовцем», снайпером, хлопець із Луганська, позивний – «Рясік»… У березні 2022 року захищав «Азовсталь», втратив ногу. Його та інших хлопців намагалися евакуювати гвинтокрилом, але гвинтокрил збили. Він та 15 хлопців-«азовчиків» загинули. Цими днями його нарешті змогли ідентифікувати й поховати. Похоронили якраз на його день народження. Йому було 28 років», – говорить Ірина.
Найважче за ці десять років життя й волонтерства, зізнається Ірина, було – втрачати людей.
«Я дивлюся свою телефонну книгу – стільки втрат! Я не видаляю телефони цих хлопців з телефона. Шукаєш якийсь номер і розумієш: мінус, мінус, мінус… Це дуже тяжко», – каже вона.
Кожен знаходить свій рецепт, як не вигоряти у волонтерстві, зауважує Ірина. Для неї це – жарти й спілкування з однодумцями, а ще – вдячні підопічні.
Кожен хлопчина, який одужав, – це радість
«Волонтерство дає мені радість. А ще – мені ніколи не буде соромно. Ні за себе, ні за доньку. Я живу в злагоді сама з собою, це мені дає сили. Кожен хлопчина, який одужав, – це радість. 2014-го це було легше відстежити: ми кожного, хто прибував, супроводжували аж до одужання. Зараз поранених більше: привозять – стабілізували – відправили далі», – розповідає вона.
«Запам’яталася історія: подзвонила дівчина, мовляв, шукаю брата. Ми знайшли його тут, в лікарні, в Дніпрі. Поранений, у свідомості, ноги не працюють, руки не працюють. Він пообіцяв мені, що обов’язково одужає і ми ще з ним підемо до танцю. Ось такі історії надихають», – додає вона.
Ірина каже: у неї зараз немає планів на час, коли завершиться війна. Хіба що – дочекатися миру й онуків.
|
У світі 5 грудня відзначають Міжнародний день волонтерів. В Україні волонтерський рух розпочався у 90-х роках XX століття. Офіційно його визнали 10 грудня 2003 року. На сьогодні він регламентується законом «Про волонтерську діяльність». |
Повномасштабна війна Росії проти України
24 лютого 2022 року Росія атакувала Україну на землі і в повітрі по всій довжині спільного кордону. Для вторгнення на Київщину із наміром захопити столицю була використана територія Білорусі. На півдні російська армія, зокрема, окупувала частину Запорізької та Херсонської областей, а на півночі – райони Сумщини та Чернігівщини.
Повномасштабне вторгнення президент РФ Володимир Путін називає «спеціальною операцією». Спочатку її метою визначали «демілітаризацію і денацифікацію», згодом – «захист Донбасу». А у вересні та на початку жовтня Росія здійснила спробу анексувати частково окуповані Запорізьку, Херсонську, Донецьку та Луганську області. Україна і Захід заявили, що ці дії незаконні. Генасамблея ООН 12 жовтня схвалила резолюцію, яка засуджує спробу анексії РФ окупованих територій України.
Російська влада заявляє, що армія не атакує цивільні об’єкти. При цьому російська авіація, ракетні війська, флот і артилерія щодня обстрілюють українські міста. Руйнуванням піддаються житлові будинки та об’єкти цивільної інфраструктури по всій території України.
На кінець жовтня Україна оцінювала втрати Росії у війні у понад 70 тисяч загиблих військових. У вересні Росія заявила, що її втрати менші від 6 тисяч загиблих. У червні президент Зеленський оцінив співвідношення втрат України і Росії як один до п’яти.
Не подолавши опір ЗСУ, вцілілі російські підрозділи на початку квітня вийшли з території Київської, Чернігівської і Сумської областей. А у вересні армія України внаслідок блискавичного контрнаступу звільнила майже усю окуповану до того частину Харківщини.
11 листопада українські Сили оборони витіснили російські сили з Херсона.
Після звільнення Київщини від російських військ у містах Буча, Ірпінь, Гостомель та селах області виявили факти масових убивств, катувань та зґвалтувань цивільних, зокрема дітей.
Українська влада заявила, що Росія чинить геноцид. Країни Заходу беруть участь у підтвердженні фактів масових убивств та розслідуванні. РФ відкидає звинувачення у скоєнні воєнних злочинів.
Пізніше факти катувань та убивств українських громадян почали відкриватися чи не у всіх населених пунктах, які були звільнені з-під російської окупації. Зокрема, на Чернігівщині, Харківщині, Херсонщині.
З вересня 2022 року запеклі бої російсько-української війни ідуть на сході і на півдні України.
6 червня 2023 року була повністю зруйнована гребля Каховського водосховища (перебувала під контролем російської армії із початку березня 2022 року, а у жовтні була замінована окупантами), що призвело до затоплення великої території, людських жертв, знищення сільгоспугідь, забруднення Дніпра і Чорного моря. Україна назвала це екоцидом.
Загалом, за час повномастабної війни від 24 лютого 2022 року по кінець червня 2024 року ООН верифікувала дані про щонайменше 33 878 постраждалих цивільних, серед них 11 284 загиблих.
Реальна кількість втрат, зазначають експерти, набагато більша. Тільки під час блокади і бомбардування Маріуполя, як заявляє українська влада, могла загинути понад 20 тисяч людей.