Освіта – дуже дорога справа, а якісна освіта – надзвичайно дорога справа
Сергій Горбачов – став першим освітнім омбудсменом України, після утворення цього інституту в 2019 році. Влітку цього року його п’ятирічна каденція добігла кінця. На неї припали пандемія та повномасштабне вторгнення – два нищівних удари, від яких українська освіта ще й досі повністю не оговталась.
То ж яку якість освіти Україна наразі здатна підтримувати? Як втримати старшокласників, які поспішають виїхати за кордон до настання повноліття, і хто “винен”, що вони не лишаються? Скільки ж врешті-решт має заробляти звичайний вчитель і чому гроші в освіті це пріоритет, якого не дотримується держава? Про це і не тільки, Сергій Горбачов розповів в інтерв’ю “Телеграфу”.
“Школа не має забезпечувати мобілізаційний ресурс”
– Пане Сергію, зараз чуємо дуже багато занепокоєння стосовно того, що з України виїжджають діти і скоро просто буде нема кого навчати. Міністр освіти Оксен Лісовий казав, що учні 10-11 класів, особливо хлопці, виїжджають за кордон. Від депутатів лунали цифри, що 300 тисяч старшокласників виїхали лише цього року. Як ви бачите масштаби цієї проблеми?
– Проблема є, ми це добре бачимо. Якщо лунає цифра 300 тисяч, то це практично половина всіх дітей в старших класах (в Україні близько чотирьох мільйонів школярів, в паралелях 10-11 класів навчається приблизно 600-700 тисяч). Це дуже великі цифри. Хоча я не думаю, що вони є реальними, але проблема існує. Дійсно, батьки відправляють дітей за кордон, бо не хочуть, щоб вони пішли служити й захищати Україну. Це основна причина.
– А можете погодитися з тезою міністра, що це школа недостатньо попрацювала зі старшокласниками та їхніми батьками? Що тут є провина педагогів, якщо діти виїжджають?
– Винна, насамперед, держава, якщо ставити питання так. Для держави освіта не була, не є і, побоююся, довго не буде пріоритетом. Держава сприймає освіту, насамперед, як статтю витрат, а не як інвестицію в майбутнє. Це головна проблема. Все впирається в гроші. Очільникам, які вирішують дати чи не дати гроші в освіту, дуже не вистачає стратегічного державницького мислення. Зараз практично вся соціальна галузь, освіта в тому числі, підтримується за рахунок допомоги наших партнерів. Це величезні гроші, але я не розумію, чому ці гроші не витрачаються так, щоб підтримати освіту.
Коли говорять, що вчителі винні, то мене це доволі сильно дивує і викликає нерозуміння. Вчителі “винні” у тому, що на них навалили стільки всього: ідіотських якихось конкурсів, звітів, абсолютно непотрібних процедур. А що вчителям дійсно потрібно? Вчителям потрібна нормальна зарплата і забезпечення умов праці: облаштування кабінетів, безпека, гаджети, [нормальне] ставлення з боку адміністрації. Багато проблем для вчителів породжується самозакоханим адмініструванням. Люди сидять на деяких посадах, і у мене таке враження, що їм нема чого робити. Вони думають – а давайте продемонструємо, що ми школу напрягли, вчителі проведуть якийсь захід, і фоточки-фоточки, обов’язково фоточки, звіти куди-небудь. Якого дідька? Навіщо? Вчитель має вчити дитину. Це дуже складна робота, надзвичайно складна.
– Та все ж таки це звинувачення: батьки вивозять дітей через страх мобілізації, а МОН каже, що цей страх не пропрацювали вчителі, школа.
– Це якесь дивне звинувачення. За комунікаційну політику держави відповідає не школа, а зовсім інші державні установи. Якщо держава не вміє говорити з людьми, не вміє пояснювати важливість таких речей, то до чого тут школа? Школа не має забезпечувати мобілізаційний ресурс, школа має навчати! Але для того, щоб школа могла нормально навчати, і в тому числі, формувати патріотизм, готовність захищати Батьківщину, школа має відчувати, що вона потрібна державі. А у мене враження, що держава каже, що школа нам не потрібна, а потрібні слухняні виконавці, які будуть постити картинки з абсолютно ідіотських заходів.
“Якщо грошей немає – як навчати”?
– А як щодо дефіциту педагогів? Яка ситуація зараз?
– Ця проблема була завжди. Нам завжди не вистачало вчителів англійської, фізики, математики, хімії. Зараз їх не вистачає ще сильніше. Але дефіцит вчителів – це не суцільне явище. Це явище локалізоване територіально. На якихось територіях вчителів катастрофічно не вистачає, а десь вчителі не можуть знайти роботу. Тобто дуже сильно залежить все від того, яка конкретна ситуація в конкретному місті, селищі, наскільки далеко від лінії фронту, наскільки місцева влада розуміє потреби освіти і сприяє освітянам. Тому говорити про тотальний дефіцит не можна.
– Ви сказали про гідну зарплату для педагогів. Давайте по цифрах. Скільки конкретно, на вашу думку, зараз повинен отримувати вчитель в Україні?
– Відповідно до закону “Про освіту”, мінімальна зарплата педагога найнижчої категорії має складати три мінімальні зарплати. Не менше. Наразі мінімальна зарплата складає 7 100 гривень. Тобто за законом, мінімальна зарплата педагога має бути 21 тисяча гривень. Ми такого не маємо. Чому? Бо, знов-таки, держава, навіть не у воєнні, а у відносно мирні часи, не знаходить грошей для освіти. Вважає, що будувати дороги більш важливо, що більш важливо виплачувати захмарні зарплати в правоохоронних органах (суддям, прокурорам). Держава демонструє, що вчителі і освіта загалом, для неї не потрібні.
– Виходить, що елементарно не виконуються норми закону?
– Так. Він не виконується. Численні постанови відтерміновують впровадження цієї норми, яка закріплена в законі.
– Давайте тепер поговоримо про ефективність освіти, а конкретно про оновлений курс “Захист України”. Якщо почитати відгуки деяких батьків у соцмережах, то оновлення курсу зовсім не виправдало їхніх сподівань. МОН обіцяло ж масштабне навчання вчителів, створення міжшкільних осередків, а у підсумку батьки скаржаться (не всі, але багато хто), що на уроках у дітей якісь марширування, або просто діти щось в зошитах пишуть. Чому так?
– По-перше, давайте не будемо робити тотальних узагальнень. Саме від громад залежить те, як це буде все рухатися. Ідея полягає у тому, (і вона абсолютно правильна), що замість того, щоб робити якісь пропилені, притрушені порохом макети дерев’яних автоматів, зробити осередки, куди діти будуть на цілий день приїжджати і навчатися на більш сучасному обладнанні. Вчитися керувати дронами, бачити сучасну техніку. Я розумію, що найбільш помітна в Україні завжди зрада-зрадонька і як у нас все погано, але насправді ні. Я знаю приклади, коли ці осередки створені, але знову ж таки, за рахунок чого це все створювати? Як закупити цю техніку? Крім того, це ж може бути військова техніка, яка потребує певних дозволів, певного вміння з нею поводитися, тобто, людей треба навчати. А навчання – це дуже дорого. Класна освіта це завжди дорого. А якщо грошей немає, то за рахунок чого навчати? Там, де є гроші, де місцеві громади поставилися відповідально, вони це роблять.
Та кошти не єдина річ. Там, де бажання і вміння немає – там проблеми. Де люди хочуть і можуть робити – все рухається. Поясню на іншому прикладі: для того, щоб діти в принципі навчалися, потрібно щоб у школі було опалення і світло. І ми бачимо дуже яскраві приклади, коли різні громади та регіони по-різному підходять до цього питання. В деяких місцях люди ще з весни почали купувати генератори, акумуляторні станції. А деякі області, і місто Київ, до речі, що мене здивувало, мають дуже низький відсоток забезпечення шкіл джерелами резервного живлення. Діти ходять на уроки з власними лампочками. Чому це так? Може, тому, що місцева влада вирішила, що треба кошти з батьків злупити? Хай батьки за свої гроші купують.
Те ж саме стосується і предмету “Захист України”. Потрібно вкладати гроші: готувати приміщення, потрібні нормальні шкільні автобуси, які мають йти не по свіжозораному полі, а по гарній дорозі. Ці дороги треба було будувати!
Крім того, дуже багато залежить від самих громадян. Якщо регулярно і якісно “виносити” мозок місцевій владі, не давати їм спокою, ставити питання, передивлятися результати торгів (що там закуповують і навіщо), то я мушу сказати, що це працює. Людям, які не задоволені тим, як організовано щось в школі, треба йти навіть не до директора (хоча до нього найперше треба прийти), а до місцевої влади. Якщо директор на своєму місті, то він чітко має пояснити чому у нас це не організовано. Не можуть організувати, не вміють, а може грошей немає? А грошей у директора школи своїх немає. У школи гроші тільки від засновника, тобто від місцевої влади. І якщо місцева влада ігнорує потреби освіти, ну треба йти і штормити місцеву владу.
“Хто свідомо ігнорує державну мову, є нападником”
– В Раді був зареєстрований законопроект, який зобов’язує говорити українською мовою на перерві, шкільному подвір’ї, стадіоні… Ну тобто не тільки на уроці. А чи досягаються такі результати законопроектами? Чи можливо змусити дітей (і чи потрібно це), використовувати державну мову не лише на уроках?
– Тут йдеться не про примус, як єдиний механізм, а про просування і мотивування використовувати державну мову. Зараз, особливо в часи війни, дуже сильно змінилося ставлення до таких моментів, які умовно називають “лагідною українізацією”. На мій погляд, ми вийшли з того стану, коли можемо обмежитися умовляннями. Державність, мову, треба захищати, а захист означає, що треба робити те, що не подобається нападнику. Той, хто свідомо ігнорує державну мову, є нападником. Від нього треба захищатися. Це принцип.
Стосовно конкретного законопроекту. Він не містить жодних заборон. Він визначає правила, загальні принципи спілкування в закладах освіти саме державною мовою. У нас є давно працюючий закон “Про освіту”, який визначає, що мовою освітнього процесу є державна мова. Перерва є частиною освітнього процесу. Тут, правда, виникають дискусії, але я дивлюся на реальний, живий процес життя школи і розумію, що перерва є частиною освітнього процесу, а отже на перерві діти мають спілкуватися державною мовою. І важливість цього законопроекту полягає в тому, що він встановлює правила і привертає суспільну увагу. Мова важлива, її треба захищати і, на мою думку, період “лагідної українізації” завершується.
Я можу навести аналогію: закон про протидію булінгу. Він ухвалений шість років тому, і він “підсвітив” проблеми, змусив освітян, батьків, звернути увагу на цю страшну проблему – цькування у школі. Говорити, що цей закон за шість років подолав булінг – було б, м’яко кажучи, неправдою. Але це не означає, що ми маємо скласти руки.
– Але ж в законі про протидію булінгу все ж таки передбачена певна відповідальність. Законопроект про державну мову на перервах більш декларативний і по суті, він ніяк не змушує дітей розмовляти українською мовою на перервах. В такому разі, чи буде це працювати?
– Я з вами згоден, але питання в тому, що треба починати з дорослих. Вчителі іноді говорять російською на перервах, а іноді й на уроках. Це взагалі є неприйнятним. Але ви помиляєтесь в тому, що не можна нічого вдіяти. Можна. У нас є закон “Про забезпечення функціонування української мови як державної”, закон “Про освіту”, “Про повну загальну середню освіту”. Там чітко прописано, що людина на роботі під час виконання своїх посадових або службових обов’язків (а вчитель на перерві також працює), має послуговуватися державною мовою. І за те, що державна мова не використовується, можуть бути санкції: догана, звільнення. Хоча я, чесно кажучи, не знаю випадків, щоб звільнили за те, що людина ігнорує державну мову. А варто було б звернути на це увагу.
Цей законопроект є одним із цілої низки близьких за змістом і спрямуванням інших законів. Було б бажання застосовувати це законодавство. Законопроект, який знову звертає увагу суспільства на важливість української мови, має в цьому допомогти.
“Примус до форми – ганебний залишок тоталітарної системи”
– Трохи філософське питання з приводу “радянщини”, яка ще залишається у школах. Наведу власний приклад: у мене син навчається у другому класі. Їм дали завдання вивчити вірш “Батьківщина”. Дитина його вчить, але не розуміє про що цей вірш, не розуміє його пафос. Чому такі підходи залишаються у шкільній програмі? Можливо, дітям було б краще і доступніше розказати, чому класно жити в Україні, чому це модно, добре? А замість цього – маємо такі вірші, які ні про що не кажуть дітям. А наче ж НУШ, трансформація освіти…
– Те, що ваша дитина має такий досвід, (хоча цей досвід не поодинокий), не означає, що так всюди. Це не стосується “радянщини” як такої, а стосується певних педагогічних підходів. Не знаю, як вчителька вашої дитини говорить з дітьми на уроках, але якщо дитина вивчила на пам’ять вірш, а їй не пояснили у чому його сенс… У мене є припущення, що вчителька вашої дитини розмовляє з дітьми приблизно так: “Здравствуйте, любі дітоточки. А що ми сьогодні будемо робити? А давайте подивимося…» Тобто це абсолютно фальшивий, неприродний тон. Нормальна людина, нормальний вчитель говорить з дітьми живою мовою. Діти тут тонко відчувають фальш, нагнітання, фальшивий пафос. Тут питання рівня інтелекту конкретної людини, її професійних вмінь, вміння спілкуватися і доносити важливі речі, чути і відчувати дітей. Ви, як батько, відчули, що дитина вірш вивчила, але не зрозуміла, не прийняла як якусь цінність. Це вчитель має робити. Це професіоналізм вчителя, його вміння чути дітей, вибудовувати системи мотивації відповідно до віку. Фальшування любові – страшна біда.
Любов до Батьківщини для такого віку має суто предметний характер: це моя мама, тато, мій дім, друзі. Це Батьківщина. Формувати таке ставлення до Батьківщини, як до того, що тебе оточує тут і зараз, це також непросто, але це треба робити. Для цього треба розуміти, як дитина сприймає світ. І там, де вчителі це розуміють, де спілкуються з дітьми з повагою, не фальшиво, але враховуючи, що це діти, там буде успіх, там буде нормальний розвиток. А якщо говорити: “Здравствуйте, любі дітоточки…”, ну вибачте, цього не можна. Мене просто крутить, коли я чую такий стиль розмови з дітьми.
– Щодо питання шкільної форми. Вже було і ваше роз’яснення як омбудсмена, і укази ці всі давно скасували, а з року в рік одне й те саме – в школах вимагають цю форму. Чому так?
– Примус до носіння форми – це один із найганебніших залишків тоталітарної системи. Це соціальна проблема, не лише шкільна. Вимога бути в однострої лунає від тих людей, які не уявляють собі інших методів впливу на дитину, окрім як її “запресувати”. Має бути лише три вимоги до шкільного одягу дитини: зручно, охайно і по сезону. Все. А коли люди, які мають виразний потяг до ханжества, починають вимагати від дітей, щоб вони одягалися так, як цій людині подобається, це, по-перше, незаконно. По-друге, це дуже яскраво демонструє рівень етичної якості цієї людини. Нормальна людина не може вимагати від іншої, щоб та одягалася так, як їй подобається.
Але чому це триває? Я говорив здебільшого про вчителів в цьому сенсі, але я й про батьків скажу. Деякі батьки це підтримують: “От мене так навчали, я все своє шкільне життя був у формі і нічого, виріс гарною людиною. Де дисципліна?” Дисципліна не там. Дисципліна в тому, як людина сприймає себе у світі і це відповідальність за свої дії. Це дисципліна. Цьому треба вчити. Дійсно, дітей треба вчити певним обмеженням. Але це має бути природно, поступово розвиватися з тим, як дитина зростає.
У нас виникає дуже цікава ситуація: дитина прийшла до школи в перший клас, і що вона чує? Не бігай, не крутись, не запитуй, сиди тихесенько, будь, як всі. Фактично дитину починають “пресувати”. А потім ті ж самі люди, коли дитина доростає до 11-го класу, починають дитину ганьбити: що ти така несамостійна, чому така недоросла, чому не ухвалюєш своїх рішень? Та ви ж самі дитину “запресували”, позбавили можливості ухвалювати власні рішення.
Та зараз я скажу те, що, можливо, суперечить сказаному раніше: я величезний прихильник брендування закладу освіти. Мені дуже подобається, коли діти одягнені в одяг, який має ознаки того, що вони у цьому закладі навчаються. Коли дитина пишається тим, що вона тут навчається, то це формує спільноту. Але це має бути добровільно.
І нарешті, ми маємо дуже чітко відрізняти шкільний одяг і шкільну форму. Шкільний одяг – це те, що дитина одягає в школу, тому що їй треба щось вдягнути. А як вона одягається – її справа. Шкільна форма, якщо вона запроваджена, означає, що ця форма є обов’язковою і будь-яке порушення у цій формі буде каратися. І тут виникає колізія: чинне законодавство не передбачає жодних санкцій за те, що дитина умовно одягнена не за формою. Але наші не дуже розумні керівники починають такі санкції вигадувати. Закінчуючи тим, що порушують право дитини на освіту. За це треба карати.
“Ректори сплять і бачать, щоб скасувати ЗНО”
– Давайте трохи про вищу освіту. За даними МОН з квітня по серпень цього року було відраховано 23 тисячі чоловіків-студентів віком від 30 років. Зрозуміло, для чого вони йшли в ті виші – щоб отримати якусь відстрочку. Але у мене питання – а як так сталося, що такі студенти взагалі були зараховані? Це наслідок кризи в системі вищої освіти?
– Тут відповідь цілком очевидна – це наслідок хабарництва тих, хто ухвалює рішення зараховувати студентів і не відраховувати їх, коли вони не відвідують заняття. Це хабарі.
Багато ректорів сплять і бачать, щоб скасувати ЗНО. Чому скасувати? Щоб можна було брати хабарі на вступі. Я не скажу, що система ЗНО досконала, але вона дає можливість дитині із родини без величезних статків, навчатися у пристойному університеті. І це дуже не подобається тим, хто якраз і зараховував за хабарі цих, так званих, студентів. Ці 23 тисячі відрахували ж не за те, що їм 30 років, а за те, що вони не навчаються. Якщо людина навіть у 30 років пішла до університету і там реально навчається, її ніхто не відрахує. Я, принаймні, таких випадків не знаю.
– Насамкінець про освіту в умовах війни. Всі посилаються на дослідження PISA, відставання у два роки. Як ви оцінюєте?
– Ми відстаємо. Це було помітно ще до війни. Є два терміни – освітні втрати і освітні розриви. Освітні розриви – це різниця рівня знань між сільськими дітьми і міськими, хлопцями і дівчатами. Освітні втрати – потенційні збитки для всіх нас. Освітні втрати визначають кількість часу навчання, який відрізняє підлітків однієї країни від іншої. Гарні освітні системи в Фінляндії, Естонії показують, що там діти більш освічені у віці 15 років. І їх освіченість полягає не лише в тому, що вони відтворюють щось. Вони вміють зробити дещо, чого не вміють українські діти. Нормальна освіта полягає в тому, що інформацію треба вміти використати. І от наші діти, та і багато дорослих, цього не вміють. Наприклад, зробити елементарні розрахунки відсотків, або от зараз актуально якої потужності тобі потрібен додому акумулятор. Це ж чистісінька фізика. А багато хто цього не знає. І це розуміння, що наші діти можуть багато знати, але не вміють застосовувати в житті, воно стало ключовим стимулом для запровадження Нової української школи (НУШ).
Як долати освітні втрати? Знову гроші. Освіта – дуже дорога справа, а якісна освіта – надзвичайно дорога справа. Наприклад, для того, щоб компенсувати освітні втрати, вчитель має додатково працювати з дітьми. Але ця робота має бути оплачена. А з яких грошей? У нас зараз перестали оплачувати індивідуальні і додаткові заняття вибіркового циклу (курсів за вибором). А у вчителів вимагають працювати безкоштовно. А з якого дива? Людина має право на гідну оплату своєї праці. Якщо ми говоримо про компенсацію освітніх втрат, то це додаткова робота, яку треба оплачувати. А грошей на це немає.
Є інші варіанти, які можуть спрацьовувати. Велика кількість онлайн ресурсів: “Всеукраїнська школа онлайн” яка, дуже якісна. Є освітні платформи, наприклад “ПОВІР”.
Але державна політика не може базуватися на ентузіазмі. Вона має базуватися на законі і грошах. Допомогти дитині стати більш освіченою, більш вмілою, людяною це, мабуть те, що для сотень тисяч вчителів є сенсом життя. Але і добре, щоб за це ще й добре платили.