Якщо вихідного ранку вирішите відвідати Володимирський Собор, минувши ворота, ви, ймовірно, побачите кількох прихожан, що милуються фасадом святині чи зачаровано слухають подзвін. Увійшовши в храм, ви, певно, благоговійно задивитесь на Богоматір із немовлям, відтак, роззирнувшись, помітите вірян біля ікон. Найбільше їх – біля образу Миколи Чудотворця. Українці чекають на диво. А надто ті, хто не знає, чи живі їх рідні, з якими на фронті був втрачений зв’язок.
Період незнання може тривати не один місяць і навіть не рік. Тих, кого минула ця чаша, може здивувати: невже не цікаво, що трапилося з нашими рідними? Насправді дуже цікаво, просто лупати сю скалу не так легко, як може здатися.
Десяток відомств шукає зниклих, результат – нуль
Безпосередньою мобілізацією військовозобов’язаних займається, як відомо, ТЦК СП, а пошук зниклого – задача родичів (!) – в одному відомстві мені так і сказали.
– Так, цей солдат у нашій бригаді числиться зниклим безвісти з минулого тижня, – каже голос у слухавці. – Ви маєте піти в ТЦК, отримати сповіщення, потім звернутися в поліцію, що почалось розслідування…
– А ви, – питаю, – без мене пошук досі не почали?.. Зараз це запитання здається наївним. Тоді я ще не знала, що не тільки запускати маховик, а й крутити механізм пошуку, потрібно самому.
З ТЦК родичів направляють у Нацпол. Подати заяву про зникнення особи може будь-хто зі знайомих, проте важливо з собою мати зразок ДНК зниклого. Власне передачею зразків ДНК для експертизи і внесення в базу й обмежується функція цього органу. Але про це пізніше.
Дані про зниклих безвісти на фронті збирає цілий пул відомств – Національне інформаційне бюро, Об’єднаний центр пошуку полонених при СБУ, Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими при ГУР, Червоний хрест (міжнародний та український), Робоча група Ради ООН з прав людини з питань насильницьких або недобровільних зникнень, Уповноважений з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, деякі ГО – усім рекомендують подати заяву про зниклого із сканами документів. Оскільки документообігу між відомствами й організаціями немає, доводиться заповнювати одні й ті ж дані по декілька разів, а потім телефонувати й уточнювати, чи не загубилося все те у спамах. Також рідним радять на платформі Координаційного штабу відкрити особистий кабінет і внести широкий спектр даних для розпізнання особи, зниклої безвісти, – особливі прикмети, місце зникнення тощо.
Рекомендують писати і лист уповноваженому ВРУ з прав людини з проханням звернутися до російської горе-колеги для підтвердження перебування особи в тій чи тій колонії РФ. Цікаво, що про виявлення особи в полоні вам не повідомляють – послуги зворотнього зв’язку немає, треба час від часу телефонувати на гарячі лінії СБУ та НІБ. Взагалі ніхто нікуди не поспішає – мою заяву в МКЧХ обробили через два місяці.
Утім розсилка заяв, яка займає великий пласт часу, не означає, що скоро ви дізнаєтесь, що ж трапилось із військовим на фронті.
Яка інформація – повне табу
Бригада проводить службове розслідування щодо безвісті зниклого військового. Рідні мають право ознайомитись із висновками у ТЦК. Весь процес, включаючи власне розслідування і доставку єгерською службою, тобто без використання сучасних методів комунікації, в середньому займає чотири місяці. Отримати інформацію від бригади напряму заборонено, та й знайти адресу бригади для листування – неможливо, це – таємна інформація.
На гарячій лінії бригади, номер якої є у відкритому доступі, можна дізнатися організаційні питання повернення особистих речей бійця (що важливо – паспорта) чи виплати грошового забезпечення. Проте – Що сталося з військовим? Чи він поранений? З ким він був? Чи є свідки? Такі запитання ігноруються. Родичі пробують обдзвонювати реєстратури лікарень. Проте й тут часто на них чекає розчарування – лікарням заборонено давати інформацію про перебування в них військових.
Отримати якісь дані від слідчих не можливо теж. Вони розслідують факт зникнення за ознаками ч.1 ст.115 ККУ (умисне вбивство). При цьому стосовно зниклих безвісти у Курській області РФ донедавна не було визначено, хто має забезпечувати нагляд за розслідуванням. Тож робота слідчих формальна. «Ви ж розумієте, я не можу туди поїхати, – каже слідча. – Давайте чекати новин».
І ось ви чекаєте висновок зі службового розслідування. Проте він може розчарувати простою констатацією факту: ми не знаємо, яка доля цього військовослужбовця. Взагалі цей документ може бути нарізкою шаблонних фраз, так, щоб ні в кого не було питань до командування. Не вселяє довіри і розбіжність: сьогодні в бригаді вам кажуть, що обстежували територію зникнення військового з дрону, пізніше – що обстеження було неможливе, ви ж розумієте: наші БПлА весь час збивають…
Таким чином, рідні вимушені пробуватися на роль слідчих – шукати правду самотужки.
Про найстрашніше
Мало хто знає, що про долю зниклого безвісти військового рідних подекуди сповіщають самі орки. Вони можуть вийти на вас і прислати фото, що доводить полон чи загибель. Останнє не означає готовності передати вам тіло рідного для достойного вшанування пам’яті. Також ворог у соцмережах публікує світлини полонених. Можна моніторити їх, а також профільні ТГ-канали, які ведуть наші волонтери. Проте виявлення рідного в полоні не дає автоматично статус полоненого. Ще потрібно звернутися до омбудсмена для сприяння у проведенні портретного експертного дослідження. Ви ж не сподівались, що СБУ це зробить за вас?
Насправді кращим джерелом достовірної інформації про долю зниклого на фронті є побратими, чиї контакти вам залишив військовослужбовець до того, як піти на горезвісне завдання. Але якщо солдат прямо з навчального центру був відправлений, скажімо, у Курську область в РФ, де раптово зник (такі випадки непоодинокі, на жаль) – тоді малоймовірно, що у вас є інсайд.
Тоді варто шукати рідних побратимів, які можуть щось знати або поділитися контактом когось з керівництва бригади. Теоретично можна заявити клопотання вашому слідчому про допит командування, щоб дізнатися, наприклад, чи були вжиті заходи щодо евакуації вашого пораненого родича на фронті. Проте на практиці цей механізм не працює. «З допиту командира це не з’ясуєш. Треба допитувати або СЗЧ з цього підрозділу, або інших поранених. Командир себе не видасть», – каже працівник одного правоохоронного органу анонімно.
Більше деталей можна отримати з пояснень, наказів, допиту свідків – матеріалів, які лягли в основу службового розслідування.
«Я би хотіла написати клопотання про отримання матеріалів службового розслідування», – кажу слідчій.
«А що – в бригаді теж ведеться розслідування?» – чую у відповідь.
Завіса.
Некомпетентність, бездіяльність – це причини недовіри родичів зниклих безвісти, яка штовхає виходити на мітинги, писати петиції… Ніхто не заперечує, що винуватець наших бід – Росія. І це там не виконують міжнародне законодавство про поводження з військовополоненими, відмовляються надавати списки полонених, репатріювати тіла і т.д. Але чи в самій нашій державі все зроблено для покращення процесу пошуку зниклого військового? Я раз по раз читаю у чатах: «нікому вони не потрібні, крім своїх рідних». Зрозуміло, військовим не до цього – керівництво бригад має нове бойове завдання, на іншому напрямку.
А там далеко позаду лежать тіла тих, хто не дочекався евакуації. Когось, на жаль, справді не змогли, кимось, можливо, пожертвували. Але найстрашніше – не дізнатися правди у цій димовій завісі, створеній воєнним станом, обмеженим доступом до інформації, а подекуди небажанням робити свою справу по совісті.