У видавництві «Простір-М» вийшла друком нова книжка відомого письменника, музиканта, лідера рок-гурту Супер Вуйки, львовознавця, президента Республіки Святого Саду Ілька Лемка під назвою «Омела і Ксенофоб».
«Книжка “Омела і Ксенофоб” – це ніби підсумок усієї моєї творчості – і музичної, і писаної, дуже різнорідний і розхристаний літературний опус, де три мої головні музи – Історія, Філософія і Музика волають на повний голос», – каже Ілько Лемко.
Пропонуємо уривок з розділу VIII «Львів’яни – ті, що приходили у снах».
Монах Авелідес
У голові Мілька носилися долі львів’ян – його давніх предків або сучасників, може знайомих, а може й незнайомих. Однієї ночі йому наснився монах-бернардинець Авелідес, не той Авелідес, автор проєкту будівництва Бернардинського костелу у Львові, який жив на початку XVII століття, а інший, часів секуляризаційної реформи австрійського імператора Йосифа II кінця XVIII століття. Молодий імператор, натхненний ідеями освіченого абсолютизму і антиклерикалізму, фактично розігнав усі чернечі ордени в Австрії, які не спромоглися довести, що плідно працюють у царині освіти, медичної опіки чи харитативної діяльності.
Йосиф недолюблював монахів, і коли вперше відвідав Львів 1774 року, побачивши на вулицях міста натовпи ченців, назвав його urbs monachorum (місто монахів). Тоді ж його імператорська карета, запряжена шестіркою коней, застрягла у непролазній багнюці на самій площі Ринок, тому цісаря довелося на руках відносити до Ратуші, а карету витягати з багнюки волами.
Можливо, не дуже приємні спогади про ще фактично архаїчний середньовічний провінційний Львів вплинули на те, що Йосиф II наказав розпустити переважну більшість львівських монастирів, позбавивши їх земель, усього майна й приміщень. Лиха доля спіткала і львівських бернардинців, володарів, без перебільшення, найгарнішого у місті монастиря, з потужними фортифікаціями, чудовим костелом і прекрасною стрункою і замріяною маньєристичною вежею, на якій вежовий годинник витонченим мелодійним боєм сповіщав львів’ян про те, що життя швидкоплинне, а час – найкоштовніший скарб.
До 1 березня 1795 року ченцям-бернардинцям було наказано залишити монастир, а у його приміщеннях планували влаштувати архів. Монах Авелідес останні десять років опікувався монастирським годинником на вежі, доглядаючи його, неначе рідну дитину. Монахи – це люди, які мужньо приймали всі удари долі, так само стоїчно сприйняли вони й наказ імператора залишити монастир. Але Авелідес не міг полишити сенсу усього свого життя – монастирського годинника. Для доволі легковажних людей початку XXI століття здаватиметься дивною та беззастережна відданість, аж до палкого фанатизму, до професії, справи, діяльності, яка була характерною рисою багатьох людей середньовіччя і нового часу.
Люди були ладні без роздумів померти за ввірений їм обов’язок, тим більше для монаха Авелідеса у цьому годиннику містилося геть усе, що для людини світської окреслюється поняттями дружби, любові, прив’язаності, опікунства, уваги й турботи. Це було сублімоване лібідо, яке, замість живих об’єктів, сконцентрувалося на мертвому годиннику, це був фетиш ченця, за який він без жодних коливань міг пожертвувати життям.
Тому Авелідес вирішив, ігноруючи указ цісаря, таємно залишитися на вежі, аби й далі опікуватися монастирським годинником. Монах домовився з шевцем Теодором з Галицького передмістя, духовником якого він був упродовж останніх декількох років, що той щотижня інкогніто постачатиме йому на вежу невеликий мішок сухарів. У кутку вежі Авелідес умістив сконструйований власними руками бляшаний резервуар, який скрупульозно наповнював водою впродовж тих небагатьох днів, коли бернардинці збиралися залишати монастир. Добре знаючи вологий клімат Львова, він надалі сподівався поповнювати свої запаси дощовою водою з декількох невеликих ринв, скерованих до середини бляшаної ємності.
Сухарі й вода, що монахові ще потрібно? Коли уся монастирська братія на початку березня полишила монастир, ченці були так заклопотані своїм переїздом, що ніхто й не помітив і не поцікавився, а де ж подівся Авелідес. А сам Авелідес уже плекав думки про своє найбільше життєве щастя – залишитися на самоті. З юних літ він мріяв уповні присвятити власне життя служінню Богові за найсуворішими чернечими регулами.
У бернардинців він мав власну келію, але ходив також і на спільні молитви з братами, що створювало для нього певний дискомфорт. Ідеалом монаха для Авелідеса був святий Онуфрій, який понад шістдесят років провів самотником у пустелі. І ось тепер львівський бернардинець мав нагоду втілити свої богоугодні мрії анахорета, коли він не бачитиме людей, не спілкуватиметься з ними, лишень із Небом і птахами небесними¸ які залітатимуть на його вежу. Окрім земної поживи – води та сухарів, Авелідес запасся й поживою духовною – Святим Письмом у шкіряній оправі зі срібними застіжками, виданим у Ауґзбурзі 1753 року, саме того року, коли на бернардинській вежі завісили цей годинник.
За дорученням Авелідеса швець Теодор домовився з новоприбулими чиновниками імператорського архіву, що годинник на вежі бернардинців ітиме якнайкращим чином, бо ним опікуватиметься досвідчений львівський годинникар за символічну платню один золотий на тиждень. Чиновники надзвичайно зраділи такій новині й тішилися, що одна з проблем на новому місці була так швидко і дешево залагоджена, а Авелідес був щасливий з того, що його ніхто, окрім Теодора з мішком сухарів раз на тиждень, не турбуватиме в його анахоретському прихистку.
Так проминули весна й літо 1795-го року. За звичкою Авелідес прокидався о п’ятій ранку, молився, потім читав Святе Письмо, а далі виходив із вежі на невеличкий кам’яний балкончик, розташований на висоті сорока п’яти метрів над монастирським подвір’ям, викладеним старою львівською бруківкою, і довго-довго, годинами оглядав такий знайомий з молодих років львівський краєвид. Понад двадцять років панування у Львові нової австрійської влади значно змінило його. Зникли старовинні міські фортифікації, бо нові урядники наказали повністю їх розібрати через застарілість і невідповідність канонам сучасної воєнної стратегії.
Навіть надпотужний, заввишки у дванадцять метрів, високий східний міський мур із белюардами, який упродовж останніх століть надійно стояв на сторожі львів’ян, відбиваючи облоги багатотисячних військ, уже жодним чином не міг надалі захищати місто і його мешканців від новацій артилерії, розвиток якої стрімко пішов уперед.
Уже й Високий Замок на стрімкій горі, що височіла за два кілометри на північ від бернардинської вежі, занепадав, втративши своє стратегічне значення, і його мури й вежі розвалювалися. Авелідес зі сумом дивився й на Низький Замок у самому місті, який теж наказали знести, але він іще простоїть декілька років, аж поки його не розберуть на каміння для будівництва нових кам’яниць.
Єдине, що з оборонних мурів австріяки залишили навіки для нащадків, це були стіни самого бернардинського монастиря з Глинянською вежею і вхідною брамою. Близько 1620 року цю браму відчинили, але того ж року зачинили через небезпеку проникнення через неї численних наїзників, що плекали мрію потрапити до розкішного й багатого міста та пограбувати його. Мрії загарбників жодного разу не здійснилися, а цю браму вдруге відчинили аж через 356 років – 1976-го року, коли на площі перед монастирем обладнали підземний пішохідний перехід…
Авелідес, уповні насичений львівським краєвидом, кидав погляд догори, у небеса, знову брався за Святе Письмо і розмірковував про свою долю, долю свого міста, свого монастиря і улюбленого годинника. Власне після обіду, який складався із шести сухарів, запитих келихом дощової води, монах ішов всередину вежі і брався за щоденний огляд годинника. Він ретельно оглядав усі його деталі, прислуховувався до мелодійного звуку його ходи, серце самітника раділо, що годинник працює бездоганно, і цієї бездоганності вистачить ще надовго. Раз на тиждень Авелідес змащував лоєм линви годинника, які виконували функцію підтягування пудових гирь, завдяки чому й відбувався чіткий і розмірений хід механічної системи дзиґаря. Здається, монах-відлюдник віднайшов цілковитий спокій для своєї душі і впевненість у тому, що тепер він перебуває якнайближче до Бога.
Вересень у Львові зазвичай ще теплий місяць, в кінці жовтня уночі починаються невеликі приморозки, а на початку листопада Авелідес відчув, що холодний пронизливий вітер на балконі поза межами вежі вже завдає йому певних клопотів, однак дуже він цим намагався не перейматися, втішаючи себе тим, що подібне випробування для монаха суворого обряду не повинно бути занадто обтяжливим. Спав він всередині вежі на твердому дерев’яному ложі у своєму чернечому лахмітті під вікном, яке на зиму було надійно забите дошками, так само було забите й протилежне вікно.
Вночі Авелідес часто прокидався, відчуваючи, що йому таки добряче дошкуляє холодний вітер. «Як же так, звідки проникає вітер?» – розмірковував собі монах, адже й двері надійно зачинені, і з вікон не повинно дути. Удень, досліджуючи причину дискомфорту, він нарешті з’ясував, що вітер проникає досередини через декілька шпарин, які утворилися по периметру круглої вежі на стику кам’яних плит. Раптом у нього наче обірвалося серце – він усвідомив, що вітер, вочевидь, може завдати шкоди годинниковому механізмові, адже шпарини всередині вежі виходять просто навпроти центральних його коліщаток. Душа годинника, його механізм має бути надійно захищений від будь-яких вітрів, це знає будь-який годинниковий майстер. Що ж робити?
Тут уже не йшлося про власне життя і здоров’я, які, звісно, в руках Всевишнього, а про порятунок свого коханого дитяти – монастирського годинника. Як же зарадити біді? Різні думки ширяли в голові Авелідеса. Можливо, Теодор зможе допомогти владнати проблему, принісши з міста все необхідне для зашпаклювання навісних дір, але ж він щойно сьогодні зранку приніс щотижневий мішок сухарів і наступного разу буде на вежі аж за тиждень у суботу вранці. Нічого путнього немає під руками, хіба відколювати тріски від дощок і запихати їх у діри? Та ні, навряд чи це допоможе, треба щось більш щільне.
І тут Авелідеса осінило, що єдиний підручний матеріал, який зможе законопатити діряві стики між кам’яними плитами вежі – це його чернече лахміття. Насправді, нічого іншого тут немає. «Якось перетерплю тиждень», –думав монах, – «а наступної суботи попрошу Теодора придбати мені нову сутану, це буде доречно, бо ця вже зносилася майже ущент». І Авелідес почав відривати клоччя від свого вже доволі зношеного чернечого вбрання і затикати ним діри ззовні і зсередини вежі за допомогою патика. Робив він це зосереджено, усі його думки були лише про порятунок годинника, але раптом у голові монаха виник образ святого Мартина, який відрізає мечем частину свого плаща, аби прикрити нею наготу жебрака. Однак Авелідес швидко відігнав від себе ці думки, бо вважав нескромним порівнювати себе зі знаменитим святим.
Під вечір завершивши роботу, бернардинський самітник відчув, що у вежі насправді стало тепліше, вітер уже не потрапляв туди, але сам монах, не помітивши цього, обірвав на собі фактично весь одяг і залишився майже нагий. Тепер в його думках виник святий Онуфрій, на якому в пустелі розпалася одежа, яка служила йому багато десятиліть, і він опинився голий. Та за пів дня у нього виросла така довга борода, що прикрила усю його чоловічу срамоту. «У єгипетський пустелі опинитися нагим – це одне, а у Львові в листопаді на вежі – трохи інше», – подумав Авелідес, та швидко відігнав від себе і цю крамольну думку.
Його обличчя сяяло щастям, адже годинник був у безпеці, тепер залишається терпляче чекати на Теодора. Можливо, він одразу позичить щось зі свого одягу, а ще за тиждень нарешті принесе нову сутану. Вночі було нестерпно холодно, на Авелідесові фактично залишилася лише шмата, яка закривала його тіло від живота до колін, він обхоплював руками плечі, якомога сильніше згинав ноги, намагаючись колінами дістати підборіддя, та до ранку заснути йому не довелося. Час від часу він зігрівався руханкою, і лише, коли годинник пробив десяту ранку й з-за Личаківських пагорбів визирнуло сонечко, Авелідесу нарешті поталанило годинку поспати.
Наступна ніч виявилася трохи теплішою, та заснути знову не вдалося. «Нічого страшного немає», – втішав себе Авелідес, – «адже це звичайна доля монаха-анахорета – терпіти тілесні страждання, ще три ночі перетерплю – і прийде Теодор». На щастя, вдень пригрівало сонечко, і читаючи Святе Письмо, Авелідес був щасливий і ширяв думками в небесах. Нарешті минула ще одна безсонна холодна ніч на бернардинській вежі і настав ранок суботи, але…
Теодор, уперше за більш, аніж пів року, у звичний час не прийшов. Авелідес марно вдивлявся у Кармелітський монастир на Галицькому передмісті, з-за рогу якого зазвичай з’являвся Теодор. Марно було щось і гадати. Авелідес молився й сподівався, що Теодор все ж прийде, та саме у цей час Теодор лежав у своєму ліжку і третій день поспіль марив, хворий на чуму. Вкотре монахи-кармеліти занесли до Львова лихе повітря, й містові загрожувала чергова епідемія, чи як тоді казали, морова зараза. Авелідес усвідомлював, що якщо найближчими днями не з’явиться Теодор, з холодом ще так-сяк можна буде впоратися, але без сухарів вижити буде неможливо.
Наступної ночі Авелідес відчув, що сильно застудився і майже невпинно кашляв. На третю ніч, несамовито кашляючи, без жодної поживи відлюдник усвідомив, що ще декілька годин – і він не годен буде підвестися зі свого ложа. Зібравши останні сили, Авелідес підвівся і попрямував кам’яними крученими сходами донизу вежі…
На цьому сон Мілька обірвався…
Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та
натисніть
Ctrl+Enter