Фотографія Арбена Хоті
Під час нашої першої спроби проїхати до Бор’є, віддаленого села на північному сході Албанії поблизу кордону з Косовом, прикордонники нас не пропустили. Через день ми повернулися із дозволом на проїзд і нам нарешті дозволили перетнути кордон.
У Бор’є живе 900 людей. Поспілкувавшись із однією місцевою родиною, ми вирішили розповісти про труднощі, з якими стикаються літні жителі села. Через непроїзні дороги вони взимку майже відрізані від основних послуг в Албанії. Продукти та медичне обслуговування вони можуть отримати лише перетнувши кордон – у косівському Драгаші.
Ми спостерігали за тим, як місцева жителька Шате Палінчі продемонструвала неймовірну витривалість, коли вдосвіта відвезла свого 12-річного сина на медичне обстеження в Косово, а потім повернулася через кілька годин із їжею для своєї родини. Господарство жінка веде переважно сама.
На цьому фото зображено Палінчі, яка їде верхи на своєму ослі до струмка в Бор’є, щоб тварина могла напитися води. Для мене ця фотографія підкреслює щоденну боротьбу та силу тих, хто живе в такій ізоляції.
Фото Сергія Нужненка
День ми провели на позиціях 25-ї окремої повітряно-десантної бригади, а в сутінках виїхали з ротацією військ з фронту. Кілька військових спостерігали за небом, готові збити будь-який російський безпілотник.
Безпілотники кардинально змінили хід цієї війни. Раніше можна було відносно легко отримати доступ до позицій на передовій – тепер це дуже небезпечно. Розвідувальні безпілотники можуть відстежувати ваші пересування навіть за 10-15 кілометрів від лінії фронту. А коли ви наближаєтеся, то квадрокоптери, керовані оптоволоконними кабелями, літають без перешкод, незважаючи на РЕБи.
Нас утрьох втиснули в кузов пікапа. Я скрутився в якомога менший клубок, щоб не заважати бійцям. Я намагався не думати про російські позиції всього за кілометр і про те, чи стежать за нами їхні оператори безпілотників.
Моєю роботою було фотографувати, але похмуре світло, пилюка і розбита дорога зробили фокусування майже неможливим.
Машина летіла полями зі швидкістю 120 кілометрів на годину, а навколо колихалися соняшники, які ніколи не зберуть.
Фотографія Мзії Саганелідзе
Після того, як прем’єр-міністр Грузії Іраклі Кобахідзе оголосив про призупинення переговорів про вступ до Європейського Союзу до кінця 2028 року, вулиця перед парламентом швидко заповнилася протестувальниками.
У першу ніч цих протестів, 28 листопада, уряд жорстоко розігнав протестувальників за допомогою поліції, але це, здавалося, лише ще більше розлютило громадян. Наступного дня натовп був ще більшим.
Посеред тижня насильства та неналежної поведінки з боку сил безпеки, ця ніч вирізнялася тим, що поліцейський спецназу використовував гучномовець, щоб ображати та залякувати демонстрантів. Він погрожував матерям учасників акції, говорив речі, які не можна опублікувати, та навіть обіцяв приходити до людей додому.
Для мене це було найбільш неймовірним: що в цій країні є група людей, яка відчуває абсолютну безкарність.
Я зробила це фото біля заднього входу в парламент, де стояв спецназ. Натовп переважно молодих людей, який зібрався там, кидав у них різні предмети та кольорові димові ракети, вимагаючи відповіді та ображаючи поліцію, у відповідь за насильство минулої ночі.
Фото Віялети Саучиць
Того вечора вільнюська євангельсько-реформатська церква була заповнена білорусами, які були змушені покинути свою країну. Напередодні вони провели ходу вулицями литовської столиці. Це фото було зроблено під час виконання хором відомого білоруського гімну «Могутній Боже». Ця пісня стала символом антиурядових протестів у Білорусі 2020 року.
Під час вистави я бачила, як люди розчулювалися до сліз. Одна жінка повернулася до мене і сказала: «У мене мурашки по шкірі. Ця музика повертає спогади – і [дає] надію»
До свого вимушеного вигнання «Вільний хор» співав на підтримку антиурядових протестувальників, виступаючи проти насильницького придушення інакомислення в Білорусі після спірних президентських виборів 2020 року. Багатьох учасників хору неодноразово затримували. Сьогодні вони виступають у європейських столицях, привертаючи увагу до тяжкого становища білорусів, які живуть за режиму Лукашенка.
Фотографія Еймоса Чаппла
Липовани Румунії є нащадками етнічних росіян, які втекли на околиці колишньої Російської імперії, рятуючись від релігійних переслідувань у 17 столітті. Протягом великодніх вихідних церкви липованів в румунських селах відкривають свої дзвіниці для всіх, хто бажає прийти і подзвонити в дзвони.
На вулиці передзвін дзвонів надає чарівності Великодню, коли липовани, одягнені в традиційний одяг, вітають один одного фразою «Христос воскрес», на що відповідають «Воістину воскрес». Але всередині самих дзвіниць до болю голосно. Коли я піднявся на дзвіницю, то зіткнувся із тим, як місцеві чоловіки та хлопці по черзі підходили до дзвонів, щоб спробувати зіграти мелодію.
Це було оглушливо, але, неймовірно! Просто поза фокусом цієї фотографії була жменька сільських чоловіків, які сиділи й гомоніли між собою, спостерігаючи за тим, як дзвонарі вигравали мелодії. Незабаром після того, як я залишив цю церкву, я втратив слух на ліве вухо. Це минуло через пару тижнів, але досі, якщо я опускаю голову під воду, те саме вухо миттєво заповнюється водою, і я знову втрачаю слух.
Фото Веселіна Боришева
7 листопада є річницею важливої битви сербсько-болгарської війни 19-го століття, і болгарські націоналісти вважали образливим для болгар те, що прем’єра п’єси «Зброя і людина», яка базується на цьому конфлікті, була запланована на вечір цього дня. Деякі вважають, що п’єса висміює болгарських солдатів.
Кілька священиків Болгарської православної церкви почали зібрання перед театром, молившись за душі загиблих воїнів. Були присутні діти, одягнені в традиційні народні костюми. Поліцейські не виставляли охорони, а просто стояли невеликими групами поруч і курили.
Натовп почав ставати дедалі більшим і голоснішим, тоді найстаріший мітингувальник, Йоло Денев, 84-річний націоналіст і політичний кандидат, який присутній на кожному протесті в місті, підняв кулак і вигукнув: «Заряд!» Потім натовп побіг до театру – прямо до того місця, де в ту хвилину стояв я.
Натовп кричав: «Ганьба! Малкович, іди додому!». Нарешті поліція втрутилася і спробувала їх зупинити, але було вже пізно. Директор театру вийшов із будівлі і спробував поговорити з мітингувальниками, але на нього напали. Його штовхали, били ногами, плювали, тягнули за сорочку та краватку. Ви можете побачити його голову внизу на фото. Поліцейським якимось чином вдалося повернути його в зал театру.
Глядачів вигнали з театру, а виставу показали того вечора лише групі журналістів.
Фото Петра Троценка
Влітку я приїхав в дуже красиве місто Худжанд в рамках фотопроєкту на річці Сирдар’я. У день мого приїзду мій таджицький колега Фарзон Машаріпов повів мене на головну визначну пам’ятку цього міста – ринок Панджшанбе.
Ринки Середньої Азії – це суцільне щастя для фотографа. Там завжди яскраво, гамірно та цікаво, і люди зазвичай не проти, щоб їх сфотографували. Хоча завжди добре бути в супроводі місцевих, щоб люди знали, що я фотограф, а не шпигун!
Я використовував компактну камеру, яку майже ніхто не помітив. Того дня я зробив багато фотографій, але найцікавішим кадром, як це часто буває, був щасливий випадок.
Я натрапив на м’ясну крамницю, осяяну червоним, майже пекельним світлом. Яскраве світло освітлювало м’ясо, роблячи його більш привабливим для клієнтів. Перед прилавком стояла жінка, я зачекав, поки вона піде, щоб зробити портрет продавця. У мене було кілька секунд, щоб вирахувати знімок (це, повірте, багато для фотографа), і як тільки жінка пішла, я клацнув кілька разів. М’ясник помітив мене перед тим, як я його сфотографував, а буквально через мить сховався за прилавком. Я встиг зробити тільки цей один фокус.
Фото Мар’яна Кушніра
Цей підрозділ перебував у лісі за кілька сотень метрів від російських позицій, коли армія агресора намагалася прорвати українські лінії. Цей бліндаж був лише западиною в піщаному ґрунті, глибиною приблизно один метр. Стовбури дерев і брезент утворювали стелю.
Усередині, як кажуть військові, «кролячої нори», було шість солдатів, у яких не було достатньо місця для нормального сну. Деякі бійці працювали над тим, щоб зробити притулок більш придатним для проживання; інші намагалися використати хвилинку відпочинку. Кожні 15 хвилин російські війська обстрілювали позиції із важкої артилерії. У деякі моменти можна було помітити, який стрес це викликало у солдатів. Тієї ночі температура була нижче нуля й окопна свічка була єдиним джерелом тепла в укритті. Щось тепліше могло б здати позицію тепловізорам.
Удень вийти в ліс, який постійно обстрілювався, було практично неможливо. Бійці назвали його «Верденським лісом» на згадку про битву у Франції під час Першої світової війни. Усі стовбури дерев у лісі були розтрощені розпеченими осколками артилерійських снарядів.
Майже через рік російська армія прорве оборону України на Харківщині й захопить цю позицію.