Вахтанг Кіпіані – людина медійна і не потребує розлогого представлення. Хіба що слід додати, що до відомих його фахів і посад – історик, публіцист, письменник, редактор і таке інше – з лютого 2022 року додалася ще одна: військовослужбовець. Тож коли на одному інтернет-ресурсі з’явилось повідомлення: сержант Кіпіані в Черкасах читатиме лекцію, гріх було не скористатися нагодою і не запросити його на розмову.
Вахтанг Теймуразович зумів викроїти на це майже годину.
МІСІЯ
На зустріч він прийшов не один. Його товариш по службі, черкащанин Сергій Семенченко, також є колегою і по мирному життю: закінчив історичний факультет Черкаського національного університету. Сьогодні обидва використовують набуті в цивільному житті знання для розвитку українського війська.
– Які справи привели вас до Черкас? Якщо це, звичайно, не військова таємниця?
В.К.: – Все, що можна, скажемо. Ми з колегою приїхали з метою популяризації бригади оперативного призначення Національної гвардії «Хартія», в якій ми служимо. У нас створюється така інституція, яка називається «Хорунжа служба» і яка займається питаннями роботи з людьми. Частина цієї роботи – підготовка рекрутів, сержантів, офіцерів, які пов’язані з історією. Історія сьогодні стає одним з інструментів розуміння того, чим є сьогоднішня війна для українців і для військовослужбовців зокрема. З ними ми проговорюємо певні ключові речі, а плюс – ми проговорюємо їх із нашим тилом, з людьми, які думають, чи, може, їм приєднатися до сил оборони? Їм ми розповідаємо про те, за що йде війна, чого хоче Путін, чому історія важлива, чому опертя на героїку попередніх воєн теж важливе. Тобто це дуже широка і не дуже конкретна розмова про те, що потрібно, щоб бути опірним у війні, що триває.
С.С.: – Так, у силу певних обставин колишня так звана «замполітська» система відійшла в минуле, а речі, які замполіти використовували в своїй роботі, давно себе дискредитували. Натомість люди, що закінчили військові училища, далеко не компетентні в цих питаннях. Вони не знають, як працювати з особовим складом. Тим більше, вони значною мірою завалені службовими розслідуваннями: багато СЗЧ (самовільне залишення частини), багато інших подібних справ, і вони не мають ані часу, ані натхнення працювати з особовим складом. Тому вирішили створити таку службу.
– Це ви запропонували, чи командири самі додумались?
В.К.: – Можна так сказати: командування зрозуміло, що попередня робота не здійснювалась, оскільки не було й розуміння, якою є сучасна робота з людьми. Бо в нас більшість людей прийшли з цивільного життя, вони звикли до дискусій. А треба вкласти в голови певні речі, які нас об’єднують. Щоб люди не ставили питання «Навіщо ми воюємо – може краще стати таким же «братським» народом, як білоруси?». Щоб пояснити, чому воно так не працює, треба зануритися в історію. Для цього потрібні виконавці – люди, які добре розуміються на історії. Тому запрошення певних людей на роботу в бригаду, зокрема й мене, дозволило випрацювати систему. От Сергій історик, я історик, наш колега Володимир – історик. Інших двох істориків ми зараз чекаємо в підрозділ.
ГАРМОНІЯ ДВОХ НАЧАЛ
– Людині, знайомій із традиціями «совкової» армії, досить дивно таке чути…
В.К.: – Формування нашого підрозділу йшло двома шляхами. З одного боку, розуміння згори, що це потрібно, з іншого – розуміння знизу, бо ми всі працювали в публічному полі – в медіа, в музеях, на викладацькій роботі. Можна сказати, тут є певна гармонія двох начал. З одного боку є накази, а з іншого – наш командир, полковник Ігор Оболенський, може в розмові сказати: «Як стверджував Донцов…» або «За словами Коновальця…». Отже, він це читає. В цьому сенсі не можна казати, що ми там щось нав’язуємо, а вони: «Робіть, що хочете». Це є певною мірою замовлення нашого командування, а ми – виконавці, які розуміють, як краще це зробити. Плюс ми постійно перебуваємо в процесі.
С.С.: – Виросло нове покоління офіцерів, яке виховане війною. Фактично війна їх виховала в національно-патріотичному русі. Вони розуміють, які потрібні запити. Що потрібно людині дати, щоб вона ідеологічно, вибачаюсь за це слово, морально була налаштована виконувати бойове завдання. За що вона воює, за кого вона воює.
В.К.: – І ще такий момент. Зараз у війську за останні місяці з’явилося багато людей, які не дуже хотіли туди потрапити. Це не секрет. Очевидно, що якщо людина сама рвалася до війська або десятиліттями в патріотичних організаціях ходила (в «Пласті» чи в «Героях Крут»), то зараз таких людей серед нових рекрутів просто нема. І якщо ці люди не дуже сильно прагнули, то треба проговорювати речі, щоб вони зрозуміли, що їхня персональна участь є неуникненною. Що війна йде за їхнє життя, за життя їхніх родин. Багато хто справді до кінця цього не розуміє. От проговорення цих речей – воно знімає частину непорозумінь. І через кілька місяців їхнього перебування у військовому колективі ми бачимо, як люди змінюються. Багато хто книжки читає, хтось сперечається, хтось просякається цією ідеологією. І коли скажеш такому: «Ви ж там не сильно хотіли…» – «Ні, ми хотіли, ми – патріоти». Тобто, це – нормально. Людина проживає свій досвід у військовому колективі й уже сприймає себе як солдата. Оце важливо. Певний час люди мислять себе як цивільні. А ми ж не знаємо, коли кінець війни. Тому маємо бути солдатами до кінця.
Маю сказати про цю поїздку до Черкас. У мене є така базова лекція про те, що треба знати пересічній людині по історії. Вона доводить просту річ, що історія важлива, вона впливає на позицію людини, на її опірність чужинним впливам. Адже існують впливи на наше суспільство не тільки російські. Існують впливи польські, ізраїльські, американські… Тому, відповідно, суспільство має виробляти певну позицію. Ось зараз іде дискусія українсько-польська. З одного боку ми з Польщею партнери, а з іншого – поляки ведуть з нами війну на історичному фронті. І ми так само маємо і самим собі, і солдатам пояснювати, як до цього ставитися. Бо дехто каже: «Нащо ті червоно-чорні прапори чіпляти на польські танки?!» А інші: Ми і без їхніх танків виграємо цю війну, а прапори не знімемо!» Тобто існують різні підходи в самому солдатському, сержантському, офіцерському середовищі. І ці речі треба проговорювати. Чи, наприклад, мають рацію польські міністри, коли кажуть, що вони з Бандерою в Європу нас не візьмуть? Можна подумати, коли поляки йшли в Європу, хтось роздумував, чи брати їх із Пілсудським чи Дмовським (шанувальник Муссоліні й антисеміт, – ред.). Чому тоді це питання виникає стосовно України? Якщо в Україні не порушуються права людини, то з Бандерою чи без Бандери – то вже наша внутрішня справа. Ми самі розберемось, без допомоги. І тому ми проговорюємо ці речі, щоб люди знали. Чим більше люди знають, тим більш свідомо вони сприймають те, що відбувається.
ДОРОГА НА ВІЙНУ
– Розкажіть, як ви потрапили до війська.
В.К.: – 24 лютого вранці я погуляв із собакою, пішов купив хліба, повернувся додому й почав обдзвонювати всіх знайомих військових, питати, чи потрібні люди в їхніх підрозділах. Усі казали: «Давай не зараз, бо треба займатися купою справ». І десь увечері побачив, що формується стрілецький підрозділ у Теробороні, командиром якого буде відомий УНСОвець Ігор «Тополя» Мазур. Зателефонував, питаю «Ігоре, можу приєднатися?» – «Прибувай». Тривожний наплічник у мене вже був зібраний, приїхав. Мені назвали пароль, сказав пароль, перекинув наплічник через паркан військової частини, сам переліз поза чергою – бо там стояла черга добровольців – і через три хвилини отримав зброю. Ще через двадцять заступив на чергування. Це була 112-та бригада Тероборони, київська. За кілька днів таким же шляхом пройшов мій син Іларіон. Він досі служить у тій бригаді.
Прослужив кілька тижнів у теробороні, потім мене забрали в Сили спецоперацій. На жаль, не можу розповідати, чим я там займався, але це була дуже плідна діяльність. І півроку тому, приблизно, я перевівся до «Хартії», бо хотів роботу безпосередньо в загонах, які воюють, які вбивають ворога.
С.С.: – Коротко про себе. Закінчив Черкаський національний університет у 2005 році. Якщо про армію, то з 2015-го по 2018-й рік був на контракті в Національній гвардії, в 4-й бригаді швидкого реагування. На даний час вона називається «Рубіж», бо місяць тримала Рубіжне. Закінчився контракт – пішов у цивільне життя. Невеличкий бізнес; голова громадської організації «Сила землі». Займався аграрними питаннями. 24 лютого я був у військкоматі, сказали, щоб 26-го прибув до 72-ї окремої механізованої бригади. 14 місяців там: піхота, інженерно-саперний взвод, простим солдатом. Броварський напрямок, потім були Бахмут, Вугледар. Звідти вже переводився до бригади «Хартія», 13-та бригада оперативного призначення.
– Чим далі від початку повномасштабної війни – тим частіше можна чути про людську втому. Що можете сказати про це? І хто більше втомився – цивільні чи військові?
С.С.: – Дивіться. Я розумію хлопців, які пішли на війну в 2022-му році. Розумію тих, хто пройшов рік боїв у такій бригаді, як 72-га, 80-та, 105-та. Вони можуть говорити, що стомилися від війни і рік-півтора-два не бачили своїх рідних. Це дійсно так. Я свою дитину лише через півтора року побачив. Пішов на війну – було три місяці, прийшов – їй уже більше року. Хлопців я розумію, так. А коли прості громадяни України розповідають, як вони втомилися від війни – то вони в Центральній та Західній Україні, фактично, її не бачили. Так, дійсно, ракети летять, «шахеди» – і комендантська година. І, відповідно, мобілізація. Цими факторами й обмежується їхня втома. Це моя особиста думка, я її нікому не нав’язую. Я навіть у своїх прогнозах і побажаннях вважаю, що я м’який. Бо оті хлопці, які пройшли міни конкретно, там втратили кінцівки, втратили повністю здоров’я… Мені пощастило – контузія, поранення невеличкі. А вони ставляться до всього більш жорстко. Категоричніше. Завдяки цим хлопцям у тилу не відчувається, що йде війна. Тобто вона відчувається, але не в такому плані, в якому повинна відчуватись.
МУЛЬТИМІЛЬЙОНЕР ЗІ СПИСКУ «ФОРБС»
– Суспільство слід «підтягнути»?
В.К.: – Є дуже багато різних людей на війні. Є прихильники позиції, що хай у цивільних усе буде, як завжди – а дехто вважає, що треба трошки затиснути: менше фестивалів, менше кафе, менше якихось публічних подій. Звичайно, більшість людей, які служать, мріють про кінець війни і про демобілізацію. Але вони розуміють, що просто зупинити все так, як є – це означає повернутись через рік-два знову на поле бою, причому Росія – більш авторитарна держава, вона заточена на війну. А в нас відразу почнеться політичний процес, роздрай, дискусії про озеленення, ремонт доріг… Воно, звичайно, потрібно, але пріоритети суспільства різко перейдуть від військових справ на якісь цивільні. Тому, гадаю, слід орієнтуватись не на думку військових чи цивільних, а на здоровий глузд.
Частина людей готові послати на війну поліцейських, політиків, їхніх дітей – тільки не себе. А тут історія така, що – тільки ти. Тільки від тебе все залежить
Мільйони людей не відновлюють дані, простіше кажучи, ховаються. Звичайно, це деморалізує будь-якого воїна, який із часів АТО-ООС вже 10 років воює. Хтось третій рік воює. Я збирався зовсім інакше прожити ці три роки. У мене купа справ нереалізованих, і вони вже ніколи не будуть реалізовані. Тому я хочу, щоб наступні прийшли на наше місце – викладачі, як я, і такі журналісти, й історики. І підприємці, як Сергій. Якщо я можу, він може, то чому інші не можуть? Претензії до людей цивільних у військовому колективі завжди є, але ж багато хто вважає, що війна йде за те, щоб нормальне життя тривало. Бо ми ж в армії працюємо не для того, щоб усі жили як в армії. Треба, з одного боку, зберегти нормальне демократичне суспільство з кафе, ресторанами, книгарнями і презентаціями, але, з другого боку, не забувати, що ключові події відбуваються на фронті.
С.С.: – Узагалі від бажання суспільства йти в армію залежать втрати на фронті. Скільки, близько шести мільйонів не стало на облік? Нам стільки не потрібно, але хоча б три мільйони записались. Із них відбираємо хоча б 500 тисяч. Ті хлопці, що зараз воюють – вони б заходили на три-шість місяців. Повоювали, їх би вивели назад на ротацію, на відновлення, на лікування. Це досить сильно впливає на морально-психологічний стан. Фактично з 2022-го року залишились у нормальному морально-психологічному стані одиниці. Суспільство наче й поважає армію, але… У 2022 році були черги в військкомати…
В.К.: – Усі, хто стояв тоді в чергах – вони в армії. І частини тих людей, що стояли в чергах, вже нема. Фізично нема. А наступних черг ми не бачимо. А війна триває. Дехто, дійсно, втомлений. Дійсно потребує лікування. Тому суспільство, відповідно, в якийсь момент має включитися: «Тепер я, моя черга». І ось тут виникають нюанси, коли частина людей готові послати на війну поліцейських, політиків, їхніх дітей – тільки не себе. А тут історія така, що – тільки ти. Тільки від тебе все залежить. У нас, наприклад, один із засновників бригади – мультимільйонер зі списку «Форбс». І перший рік, коли точились бої коло Харкова, він разом з усіма виходив на операції. Мультимільйонер. То ж коли розповідають, що багаті не воюють – ось приклад: воюють. А є ж четверо народних депутатів, які загинули. Кого це цікавить? Але ж вони були. Вони герої. Тепер. А колись до них ставились, як до політиків. Тому не треба відповідальність на когось перекладати.
– Побут у солдатів важкий, а як щодо відпусток?
С.С.: – Усе залежить від командування. Можливо, людина лікує старі рани. У нас у бригаді по можливості йдуть назустріч, якщо людина довго бере участь у бойових діях.
В.К.: – Я в 2022-му жодного дня не був у відпустці, у 2023-му був 10 днів, в 2024-му – жодного разу. Тобто за три роки був десять днів.
С.С.: – А я перші півтора роки не був (у відпустці).
В.К.: – У нас є багато людей, які перевелися зі Збройних сил України. Вони часом дивуються, що відпустки справді існують. У нас навіть рекрути, які на полігоні проводять перші шість тижнів… зараз уже вісім тижнів свого життя в «Хартії», мають вихідні в суботу й неділю. Уявіть собі, там, де вони раніше служили, неможливо було навіть мріяти про таке. А в нас вони мають, бо командування розуміє, що солдат має відпочивати. І ми пишаємось тим, що дехто вважає нашу бригаду таким інтелектуальним військовим колективом, у якому багато процесів започатковані з розумом.
Або ми, принаймні, намагаємося так робити.
ЧИ РОЗВАЛИМО МИ РОСІЮ
– Географічно у вас як розподіляється особовий склад? Більше східняків чи західняків?
Розповідаємо про все, але фокус – на ті міста й райони, де наші воїни жили і де їхні родини, щоб не було відірваності від їхніх особистих інтересів
В.К.: – Оскільки галичан у нас мало, то ми говоримо з людьми, які все життя прожили на Лівобережжі й у Центральній Україні, пам’ять яких сягає коренів цієї землі. Тому десь ми згадуємо козацьку історію. Між іншим, шеврон нашої бригади – це осучаснений символ Харківського слобідського козацького полку. Це важливо. Для харків’ян, звичайно, це пам’ять. Їхні пра-пра-прадіди були козаками і з таким гербом пов’язували своє життя. Якщо людина з Дніпропетровської області, то я показую фотографії і розповідаю про людей, які стали українськими патріотами на Січеславщині. Очевидно, ми розповідаємо і про Шухевича, і про Бандеру, але набагато менше. Розповідаємо про все, але фокус – на ті міста й райони, де наші воїни жили і де їхні родини, щоб не було якоїсь відірваності від їхніх особистих інтересів.
– Що для вас буде перемогою?
В.К.: – Чим завершиться війна, я не знаю. Дехто вважав би непоганим варіантом вихід на лінію розмежування 2022-го року. Дехто – повернення до кордонів 1991 року. А дехто каже, що цього недостатньо і треба бити росіян аж до повного розвалу їхньої імперії. Я, звичайно, вважав би правильним рішенням повернення всіх територій включно з Кримом і плюс вплив на процеси дезінтеграції Росії. Але це точно не задача для однієї України. Цього мають захотіти – і вкладати ресурси – наші партнери. Якщо система санкцій не буде працювати, очевидно, що Україна сама не зможе впоратися з Росією.
Еліти мають почати розуміти – чеченська, там, татарська чи башкирська – що Кремль убиває їхній народ. І тоді почнеться процес розвалу зсередини
До повномасштабної війни розмови про її розвал були чистою схоластикою. Розвал може спричинити її поразка у війні. На це, власне, є надія. Чи з’явиться 50 нових держав? Ні. Можуть від’єднатися три-чотири республіки, скоріш за все прикордонні або в яких є виходи на моря і сильний національний рух. Але в це треба вкладати ресурси. Розв’язавши таку війну, Росія відкрила скриню Пандори. З’являється вікно можливостей. Або воно буде закрите, Росія повбиває всіх національних лідерів, кого ще не встигла знищити. Зверніть увагу на статистику російських втрат: на перших місцях – національні республіки. Це – свідома утилізація протестного національного потенціалу. Свідома утилізація. Росія тупо знищує тувинців, бурятів, башкирів, татар. І, до речі, – Краснодарський край. Наших колишніх українців, а нині – російських імперців з українськими прізвищами. Не Москва. Не Санкт-Петербург, не Новосибірськ несуть найбільші втрати, а саме національні республіки. Це створює для еліт можливість у якійсь момент зрозуміти: «А що ми отримуємо від цієї війни? І що воно станеться в Елісті, в Улан-Уде, в Якутську, в Уфі?..» Гадаю, частина відповідей буде приємною для нас.
Головне – потрібні еліти. Еліти мають почати розуміти – чеченська, там, татарська чи башкирська – що Кремль вбиває їхній народ. І тоді почнеться процес розвалу зсередини. У це потрібно вкладати зусилля. І навіть якщо це зараз здається нереальним, то згадаймо казус Джорджа Буша-старшого, який за три тижні до розвалу Радянського Союзу казав: «Нікуди ви не подінетесь, будемо підтримувати тільки Кремль і тільки Горбачова». А за три тижні Україна проголосила Незалежність. Тому, я думаю, на нас чекають цікаві події.
– Останнє запитання. Ви сказали, що не знаєте, як закінчиться ця війна. Але ж маєте знати, що Україна не програє.
В.К.: – Ми робимо все, щоб вона не програла. От, ми особисто – думаю, Сергій з цим погодиться – вкладаємо ресурси, душу вкладаємо, здоров’я задля перемоги. І так – дуже багато людей. Різні задачі, не про все можна розповідати, але те, що робить більшість військовослужбовців нашої бригади, можна цією простою формулою визначити: ми робимо все, що потрібно для перемоги.
Михайло Бублик, Черкаси
Фото автора