У Польщі завершилися президентські вибори. Завершилися дещо сенсаційно, хоча все до того і йшло: консерватор Кароль Навроцький, за яким стояла партія сірого польського кардинала Ярослава Качинського «Право і справедливість», зумів перемогти поміркованого правоцентриста, мера Варшави Рафала Тшасковського. Тож нібито в президентській резиденції нічого не змінилося: одного адепта Качинського змінив інший. Але є один дуже цікавий і небезпечний нюанс.
Небезпечний передусім для самих поляків, хай як це дивно, зважаючи на те, про що і кого йшлося під час передвиборчих перегонів. Ішлося, як ви вже здогадалися, про українців, проти яких – як проти спільноти, так і проти держави – виступало відразу кілька праворадикальних кандидатів, зокрема Славомір Менцен і Ґжеґож Браун. Цю ж тему використовував і Навроцький – який сам по собі в радикали не записувався (консервативна й радикальна ідеології взагалі-то суттєво відрізняються, якщо говорити про класичну інтерпретацію понять), але це не завадило йому зробити не одну різку заяву на адресу нашої держави. Тут і про неможливість вступу України до європейських та євроатлантичних структур, і про те, що українці, мовляв, не покаялися – звісно, за Волинь, ця тема була, є і ще довго буде ідеальним тригером, приманкою і пасткою для великої кількості польського електорату.
Наскільки сам Навроцький є прихильником усього того, що він говорив виборцям, – питання цікаве, але не в межах цієї статті. Бо це, в принципі, є лише світоглядом однієї конкретної особи, нехай і обраної президентом країни. Значно важливіше тут інше. Те, що Кароль Навроцький взагалі вирішив вдаритися у цю риторику. З одного боку, такий хід можна і зрозуміти. У Польщі так чи інакше антиукраїнська тема побутує, розігнати її й отримати на цьому хайпі політичні дивіденди – цілком очевидний хід. Але є й інший бік, про який ми зараз і поговоримо.
Справа в тому, що Навроцький, як не крути, є політиком консервативного типу, як і сама ПіС, що його підтримала. Так, звісно, зі своїми нюансами – але в радикали їх теж не запишеш. Та на політичній мапі Польщі є справжні радикальні політики, вже згадані Менцен і Браун, які цю тему експлуатують значно активніше і послідовніше. Тож, піднімаючи на стяг тему «волинської різанини», Навроцький і Ко воленс-ноленс грають на руку не тільки собі, а й таким от радикалам. Можливо, передусім їм. Бо якщо в умовному завтра той же Навроцький, отримавши владу, буде змушений все ж проводити респектабельну, розважливу – що в нинішніх умовах означає «проукраїнську» – політику, та частина електорату, яка купилася на його передвиборчу риторику, просто відійде представникам праворадикальної «Конфедерації».
І це не мої футуристичні фантазії. Річ у тому, що схожий сценарій ми нещодавно побачили в іншій країні Європи – Великій Британії. Там на передостанніх парламентських виборах 2019 року упевнено перемогли консерватори на чолі з політиком популістського штибу Борисом Джонсоном. Який, зокрема, підхопив тему виходу Британії із ЄС – «досить годувати Брюссель» і таке інше. Звична риторика в таких випадках. За рік Brexit став реальністю. Але! Чи ж отримала від цього перевагу Консервативна партія, яку тоді очолював Джонсон?
Зовсім ні. Вона покотилася униз – не тільки через проблеми, пов’язані із Brexit’ом, а й через інші витівки Джонсона (скандал із забороненими під час коронавірусного карантину вечірками тощо) – і спочатку докотилася до нищівної поразки лейбористам на наступних виборах, 2024 року. Джонсона, до речі, на чолі партії й уряду вже давно не було – його викинули ще влітку 2022-го, замінивши на геть незрозумілу і швидкоплинну Ліз Трасс, тож навіть респектабельному Ріші Сунаку, який нібито заспокоїв ситуацію, не вдалося витягнути консерваторів на перше місце.
Але це був лише початок. Бо на тлі усіх цих негараздів правоцентристів, які завдяки одному хайповому персонажу на велосипеді (пам’ятаєте, як усі захоплювалися тими поїздками Джонсона на роботу, коли він був ще мером Лондона?) вирішили погратися в радикальну риторику, почали набирати силу уже справжні радикали – Партія реформ Найджела Фараджа. І якщо на виборах у липні 2024 року «реформісти» набрали лише 14%, а місць у парламенті взагалі 5 (через особливості виборчої системи у Великій Британії), то зараз, тобто через рік, Партія реформ уже впевнено лідирує у всіх рейтингах, подекуди випереджаючи другу політичну силу країни аж на 10%. І цією силою є аж ніяк не консерватори, а лейбористи.
А Консервативна партія, яка 2019-го набрала майже 44% і понад 360 місць у Палаті громад (із 650 загалом), зараз не просто опустилася на третє місце з упевненим показником «менше 20%». Наприкінці травня одна з тамтешніх соціологічних контор, Techne, опублікувала результати опитувань, згідно з якими «торі» уже наздогнали навіть ліберальні демократи – по 16%. Ті самі ліберальні демократи, які 2019-го отримали в Палаті громад 11 місць.
Отакою є ціна для поважних, якщо хочете, системотворчих політичних сил, коли вони починають використовувати для успіху тут і зараз радикальну риторику. Підняти в суспільстві відповідні настрої не так вже й важко, значно важче їх потім вгамувати. А от що взагалі неможливо – це втримати людей із такими настроями біля себе після початку реальної політичної роботи. Вони ж відразу, як тільки зауважать, що всі передвиборчі балачки є лише балачками, почнуть шукати собі тих, хто продовжить годувати обіцянками – чи то «помститися українцям за Волинь», чи то «світлого майбуття без нахлібників з континенту», чи то таки «зробити Америку великою».
І це, між іншим, ще далеко не найгірший варіант. Подивіться на одного із сусідів Польщі. Так-так, на нас із вами, на Україну. Згадайте, як Партія регіонів, починаючи з виборів-2004 упевнено, постійно і послідовно накачувала електорат проросійською риторикою. Що ми бачимо в підсумку? Що та політсила втратила не тільки владу, а й свій базовий регіон, на якому заробляла політичний і звичайний, фінансовий капітал. І що тепер жалюгідні залишки ОПЗЖ змушені ганебно підтанцьовувати владі на голосуваннях у потрібні їй, не Бойку і компанії, моменти. А дехто, як Олександр Ржавський, взагалі поплатився життям – його відібрали представники саме тієї країни, на чию користь він так активно працював у політичній царині.
Звісно, польським любителям похайпувати на радикальних темах аж такі серйозні наслідки не загрожують. Принаймні поки що. Хоча – хто його знає, на кого Росія вирішить напасти після невдачі в Україні. І чи не доведеться тому ж таки Навроцькому просити про допомогу не так Вашингтон, як Київ, який, як показала операція «Павутина» (і не тільки вона), уже навчився боротися з варварами зі Сходу? Тими самими варварами, на користь яких новий президент Польщі і під’юджував віртуальний натовп цілком реальними вкидами зі словами «Волинь», «Бандера» тощо…
Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та
натисніть
Ctrl+Enter