1 березня 2022 року Харків пережив один з найстрашніших днів своєї історії. Росіяни завдали двох ракетних ударів по Штабу оборони, який знаходився в приміщенні обласної ради, і за одну мить вбили та покалічили десятки людей.
Тоді загинули та отримали травми добровольці та волонтери, які першими відгукнулися на заклик стати на захист Харкова. Тероборонівці взяли зброю до рук, коли не було ніякої організованої мобілізації, але багатьох з тих, хто героїчно віддав життя за Україну, досі не визнали учасниками бойових дій.
Любов сильніша за страх
Від ранку до зруйнованої будівлі обласної адміністрації на Сумській прямують люди з квітами. Серед них — і ті, що чудом вижили під час ракетних ударів 1 березня 2022 року, і родичі загиблих, і просто небайдужі люди. Це була перша масова загибель людей у Харкові під час повномасштабної війни і перший ракетний удар по місту. У той день в приміщенні облради було дуже багато людей — там організували Штаб оборони, туди струмочками стікалися добровольці, які отримували зброю для захисту міста і волонтери, що годували їх та забезпечували всім необхідним. Однією з таких волонтерок була Аюна Морозова — відома в Харкові тренерка, директорка спортивної школи “Спартак”. Вона допомагала на кухні з бутербродами і чаєм, аж раптом побачила яскравий спалах — і наступної миті опинилася під завалами. Аюну врятувало знання азбуки Морзе — вона почала вистукувати кричалку “Металіста”, так її і почули рятувальники.
Досі Аюна Морозова згадує той день, наче диво. Її життя після чудесного порятунку докорінно змінилося — жінка приєдналася до добровольчого підрозділу “Хартія”, а до своєї мирної професії повернулася вже тоді, коли підрозділ увійшов до складу Нацгвардії. Аюна зараз намагається оминати будівлю, у якій мало не загинула.
“Стараюся уникати підсвідомо. Якщо є можливість їхати іншої дорогою, то їду іншою. На жаль, побічні дії є. Я досі не можу знаходитися в закритому просторі, недавно робила МРТ і мало не померла від жаху, але я жива, і це найголовніше. Ця подія навчила мене цінувати кожну хвилину життя, радіти простим речам: сонечку, снігу, всьому на світі”, — розповіла жінка про наслідки пережитого.
Такі відчуття досі зберігаються в багатьох людей, які вціліли під час удару російськими “Кинджалами”. Ще одна волонтерка, Юлія Напольська, встигла між першим та другим ударом спуститися в підвал, але все одно отримала контузію. Їй вдалося вибратися, наступну добу Юлія провела в метро, а потім на пів року виїхала до Львова. Цей день докорінно змінив її життя, Юлія Напольська зараз частіше займається волонтерською діяльністю, а після повернення в Харків почала працювати в медіа, зараз вона — регіональна представниця Інституту масової інформації в Харкові. Як і Аюна Морозова, Юлія не дуже любить гуляти біля зруйнованої обласної ради.
“Я дивлюсь на цей будинок один раз на рік, коли з друзями приходжу покласти квіти. Ми щороку ходимо 1 березня з друзями та знайомими, іноді мої знайомі скидають гроші на квіти, щоб я поклала і від них. Іноді в Харкові мені буває панічно страшно, але в даному випадку любов страшніша за страх. Пів року поза Харковом змусили мене повністю переоцінити ставлення до нього. Кожної години, кожної хвилини я сумувала. Повернулася у жовтні 2022 року — і все, я нікуди не поїду, хоч ріжте мене, хоч бийте мене”, — розповіла про свої емоції Юлія KHARKIV Today.
Фасад будівлі обласної ради огороджений червоно-білою стрічкою, але люди все одно змогли залишити букети під колонами та біля плакату, де позначені імена п’ятьох із загиблих. Меморіальної дошки на будівлі, де були б вказані імена всіх 44-х людей, що віддали життя за Харків, досі немає.
“До цієї історії ставляться дуже байдуже”
Олександр Асєєв втратив 1 березня чимало своїх побратимів. На початку війни він записався в добровольці, попри вік: йому було 70 років. Олександра призначили командувати загоном, який у ранок трагедії як раз готувався заступати на караул. Чоловік на якусь мить вийшов з кімнати до волонтерів — і це врятувало йому життя, бо “Калібр” потрапив саме в те приміщення, де перебували його хлопці.
З того часу минуло два роки, а колишній командир загону все ще воює, але вже не з росіянами, а з українською бюрократією. Саме завдяки йому став відомим факт поховання загиблих героїв у загальних траншеях на 18-му кладовищі.
“Тіла багатьох людей не забирали звідти дуже довго. Винесли тільки тих, хто був на поверхні. Потім Харків постійно обстрілювали з артилерії, тому роботи в приміщенні призупинили. У другій декаді березня їх поновили, 25 березня звідти дістали останнє тіло. Це був хлопець з мого загону Роман Сімонок”, — згадує ті дні Олександр Асєєв.
Батьки Романа евакуювалися до Первомайського, тому дуже довго не могли знайти тіло свого сина, хоча телефонували у всі морги. Нарешті 14 квітня вони зустрілися з судмедексперткою, вона показала батькам фотографію тіла сина — і так вони його опізнали.
“А 15 квітня вони узнали, що їх сина поховали на “собачому цвинтарі”. Місцева влада тоді казала, що було дуже багато загиблих, їх не було часу ховати”, — каже командир загону.
Романа перепоховали як годиться — в окремій могилі з хрестом — лише у грудні 2022 року. А його командир досі добивається визнання Сімонка та інших загиблих побратимів учасниками бойових дій. Адже на час загибелі вони не були зараховані до складу ЗСУ, ще не встигли оформити відповідні документи — у перші дні навали було не до паперів.
“До цієї історії ставляться дуже байдуже. Вони загинули не на своєму полі, не у своєму домі, а зі зброєю в руках. І ті люди, що сидять в Міноборони, у Верховній Раді, палець о палець не вдарять, аби вшанувати їх, присвоїти їм статус. Це боляче і образливо для їхніх рідних — дружин, батьків. Закон відповідний ухвалили по цих хлопцях, які де-юре не були в ЗСУ, механізм визначили, але за два роки Міноборони та Мінветеранів так “замінували” шлях до цього статусу, що пройти його майже неможливо”, — обурюється Олександр Асєєв.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Навідник ракет на обласну раду. Що про нього відомо
На пам’ять про загиблих побратимів він також домагається встановлення меморіальної дошки на будівлі обладміністрації. Але доля самої будівлі досі не визначена: спочатку її планували знести, бо визнали такою, що не підлягає відбудові, потім з’явились інші ідеї, наприклад, архітектор Норман Фостер пропонує відбудувати її за зразком берлінського Рейхстагу. Але люди, що вижили під час ракетного удару, вважають — пам’ять про 1 березня 2022 року має лишитися.
“Щоб не було з цією будівлею, я б хотіла, щоб ці шрами на ній лишились як нагадування про те, чого коштує бути українцем. Сьогодні це коштує людських життів. Хотілося б також, щоб там була згадка про людей, які загинули. Вони загинули через любов до свого дому”, — каже Юлія Напольська.